Дівчисько з бункера Z

Розділ 12. Жага до життя!

Нарешті світанок. А я все йду, точніше кульгаю. Ноги боліли що незнати що.
Думки все крутились і крутились. А можливо Марк не хотів мене убити а лиш вибачитись. Ну я не самогубець, я туди більше ніногою.
-Широ, Широ ти мене чуєш? Прийом. - Голос Івана мене аж в ступор кинув. Хвилинку почикавши все ж відповіла.
-Чую. Прийом.
-Ну нарешті. Ато я вже думав що померла. А ти зара де? Прийом.
-Десь за 74 милі до "Капрана". Прийом.
-В якому напрямку мені направлятись до тебе? Прийом. - Ось ці слова мене добре потішили.
-В напрямку Соколиної Долини. Прийом.
-Гаразд. Йди такі до "Капрана". Через пів години буду. Прийом.
-Зрозуміла. Прийом.

Тепер лишилось тільки чекати. Але цих пів години будуть йти вічно. Головне рухатись і нівякому разі не зупинятись.
Пройшло десь 6 чи 8 хвилин як я почула заді себе рик. Оберневшись я побачила двох собак, чи то вовків? Я взяла автомат і направила на них. Вони що секунди до мене наближалися. Я стояла на місці як вкопана. "Гр" це я чула у своїх вухах.
-Ви голодні, і явно дуже. - Промовивши я подивилась на їхні животи. З них випирали ребра. Почавши потихеньку відходити я думала лиш про одне - ЖАГА ДО ЖИТТЯ! Чи висока ціна за життя, яким ти живеш. І чи взагалі потрібно платити таку надто високу ціну.

Я зашпоркнулась за щось. Бахнувшись я дістала пістолет, так як автомат відлетів. Вовки зразу почали підпігати до мене, грізно завиваюси і рикаючи. Я почала стріляти на осліп. Почувши жалісний скиглетіння я відкрила очі. Одни з них таки добрався до мене і вкусив за руку. Діставши ніж іншою рукою магнула ним  по вовку. Він заскиглів але руку невідпустив, я закричала від болі і знову махнула. На цей раз я попала по очам. Негаючи ні хвили я почала його прошхтрикувати залишаючи чи не маленькі рани. Ось він останнє заскиглів і впав. Кров текла з відусіль, з ран і з рота. Скинувши його я встала і знову пішла до бункера.

Пройшло ще десь 10 хвилин як почалась буря. Чому я там такі не залишилась, там хоть укриття від бурі і вовків є. Впереді я побачила 5 імперських роботів. Ну як побачила, вони перші і почали по мені шмаляти як недорізані. Я почала відстрілюватись. Я знищила першого, другого, третього... І ось лишився останній. І в той момент в мене кінчились патрони. Як вчасно! Він почав стріляти. Я почала від нього ховатися.
-Порушник, вийди і покажись.
-Ага, ще чого. Мені жити хочеться.
-Ваше життя нічого не варте. Вийди і покажись. Вмреш швидкою смертю, обіцяю.
-Ого. Нічого собі. Так ви ще вмієте обіцяти? Зара в мене мозок взірветься через велику кількість інформації.
-Ваш людський мозок не може взірватись, це доведено науковцями. - Він знову почав стріляти. Ото то добре коли ти немаєш ніяк втікти і сховатись від нього. Вмру ганебно. Мене приб'є якийсь робот. Раптом я почула інші постріли.

Бух! Робот взірвався. Я вже думала що то Іван прийшов але то був не він а Марк.
-Знову ти!
-Ну а що ти хочеш? Я так за тобою біг. Ти ще маєш мені дякую сказати за те, що тебе врятував.
-Дякую. Задоволений?! А тепер дай я піду додому.
-Додому? Одна? Без зброї? Ти подуріла?
-Так, я подуріла і що з того?! Мені набридло тут ходити. Я лиш одне прошу - ДОДОМУ!
-Нажаль я цю прозьбу не виконаю. А тепер, у мій бункер!
-Нізащо! І це не твоя територія, тож не командуй мною!
-Опа, а це хто? - Голос Івана знову мене налякав.
-Це під питанням хто ти? - Грізно кинув кароокий.
-Та відчупися ти! Іване, ти чим сюди добрався?
-Мотоциклом. - Він нажахано на мене подивився. - Що з тобою?
-Все чудово, вертаймось додому! - Крикнула я.
-Стоп що? Ааа... І ти мене кидаєш після всього що знами було?
-Між нами нічого не було, і не буде! Я не хочу бачити тебе. Мало того що ти той дріт поклав, то ще і вбити хотів!

Я сіла на мотоцикл. Іван тоже сів за руль.
Марк дивився на мене позвірячому! Ось тепер вім мене ненавидить, та хай і ненавидить. Мені тепер всерівно. Ні... Мені ніколи не буде всерівно до нього. Я його кохаю. Сльози блиснули в очах і я відвернелась. Цієї секунди хватило щоб він це побачив.

Ми рушили додому, до бункера. Тепер я нічого не хотіла як тільки вкритись своїм одіялом і заснути, обіймаючи в руках Маркіза. Марк ніяк не виходив мені з голови. Ось як воно, кохати і розлучитись з ним. Серце моє нило через тоску за ним. Ні... Я маю жити дальше.
Тепер моя головна ціль жити для своїх товаришів. І я життя за них віддам!