Дівчисько з бункера Z

Розділ 5. "Сюрприз!"

Вільні простори Антарктики. Як все ж тут красиво то а. Сьогодні в мене нове завдання. Суть його полягає в тому, що я маю щось, комусь там передати. Та спочатку мені потрібно заскочити в бункер "Капран". А ж тоді мені мають щось там дати, і віднести в якийсь ще там бункер. Я ледь не плака коли мусила покинути ненадовго свого котика.

-Який чудовий день! Сонечко сіяє, а сніжок відбиває. - З ноткою спокою кинула я.
-Широ, Широ те мене чуєш? Прийом. - Голос Івана мене змусив здригнутись.
-Ага чую. Що хотів? Прийом.
-Широ, нодопірошо повідомили що десь імперці щось підірвали. Їх вбили то шлях дальше вільний. Тільки будь обачною. Нам не сказали що іменно було підірвано. Тож, бережи себе. До зустрічі! Прийом.
-Пока пока. Прийом. - Насмішкувато промовила, і почапала дальше.

Так-с, попереду міст. Ну чому його побудували криво? Ніколи думати, час летить. Скоро полудень. Треба поспіти до нього в "Капран" і забрати ту посилку для когось.
-Бачу прірву, добрий знак. Так ще і до полудня туди доберусь. - Усміхнено рушила далі.

-А щоб вам добре було! Вот яке одоробало його підірвало?! Вот імперці, знають як шлях то ускладнити!
Попереду був міст. Посередині була чи немала дира. Подивившись уважно, я побачила що можна перепригнути.

-Хух, Шира давай, ти зможеш. Це всього лиш перепригнути 1 метр, на висоті приблизно 80 метрів. Хахаха що я несу. Я розіб'юсь. Ніяких відговорок. Ти зможеш. Це квіточки проти втечі з рідного бункера в 9 років. Хух, давай давай.

Я почала стрибати на місті. Відійшовши зо 10 кроків назад, почала набирати розгон.
-Давай, давай, давай, ти зможеш! Ні, ні, ні, не зможу, не зможу, не зможу. - І в той момент я пригнула. - Аааа, мама міа!
Бух!
Я лежу на другій половині моста.
-Слава Богу! - Зі вздохом промовила.

Тріск!
Ледь зрозумівши що зара буде, я "полетіла" чим дуще до кінця. Під моєю вагою міст прогинався, і скоріш за все він зара впаде. Зрозуміло що іменно вони підірвали. Вот самовпевнене дівчисько! Треба його зразу було оглянути, а не стрибати.
Ледь добівши до кінця я обернулась. З пропасті було чути звуки металу який прогинається. Секунда і його вже немає.

-Ой що зімною Іван з Васею зроблять коли дізнаються що я наробила?!
Зі всіх сил які я мала побігла до бункера.
Біжу, біжу, біжу, біжу.

Бах!
Я побачила робота імперця який цілиться на мене і знову стріляє. Швидко ухелившись я дістала автомат і почала стріляти. АК-47 - душа мого життя. На ньому був глушак і прицел Х-10.

Я стріляю і він стріляє. Ніхто з нас не може попасти в одне-одного.
Хм... Це мабуть робот-вояк. Але що він тута робить. Явно його сюди хтось привів.
Десь двадцять сьомим пострілом я влучила йому у голову.
Бух!
Він зірвався. Мда... Треба трохи влосконалити вміння стріляти з відстані 10 метрів. Ато в робота з двадцять сьомого разу попадаю. Ех... Треба йти. Про ночівлю подумати треба. З цими роздумами я почапала до "Капрана".

Мою увагу звернули ящики, які лежали просто так. Зазвичай в таких можна знайти патрони а іноді автомати. Чим цього разу вони мене подивують?
Підійшовши я почала відкривати поодному. Перший - нічого. Другий - теж нічого. Третій - якісь пусті бутилки. І так я перевірила ще 9 ящиків. Лишилось три.

Підійшовши до 13-го я відкрила а там - ОГІРКИ? Топто огірки?! Вперше я бачу в ящиках огірки. Тім розказував як в таких ящиках багато чого цікавого можна найти. Ну якщо тут є огірки, то поблизу десь має бути цибуля, помідор, сіль і сметана або олія.
Підішла до 14-го, пусто. Та ви мабуть з мене знущаєтесь?! Гаразд останній. Там завжди щось має бути.
-Удачо, непідведи! - з надією промовила я.

Підішла до нього. Не відкрию доки не розгляну. Обішла по бокам. Роздивлялася довго. Бачу малесеньку тріщинку. ТАМ ЩОСЬ Є! Відкриваю ящик.
-СЮРПРИИИЗ!