Запах Волі

Розділ 28

★Тая★

Мене багато чого дратує. Часто. Але найбільше мене не полишає в спокої шалений потік власних емоцій, надто спутаних почуттів, які я ніяк не можу зрозуміти.
Та з цим однаково доводиться миритись. Іноді в голову лізуть думки, що за такого стану потрібно лиш звикнути, так повинно бути, так у всіх. Проте час від часу я ніби можу відчувати чужі емоції. Рафаель часто спокійний, визначений. Немов в брата все завжди однозначно, навіть ігноруючи його роздуми про сенс якихось непомітних речей. Джекі, як мені здається, теж не надто ускладнює своє існування. Ворона хоче допомагати з пораненнями, прагне нових знань у цій сфері, а погляд у неї часто поблажливий чи жаліючий. Можливо, те як я відчуваю їхні емоції залежить виключно від мене, позаяк Зак не рідко здавався мені більш різним. Але це не знищує той факт, що поряд з ним я ще більше гублюсь в емоціях. Більше не прикидаюся, однак, що саме я почуваю до нього я не розумію.

Скоро до нас прийшов Рафаель і обрав деякі речі для себе. Разом ми повернулися до багаття, що він розпалив та за яким повинна пильнувати Джекі.
Підходячи ближче до галявини, ми вже бачимо подругу, яка саме підкидала дрібні гілочки. В той самий час вона щось говорила, наче й не до себе, але нас вона ще не помітила. То до кого ж?
Тінь йшов позаду трохи задуманий. Поглядом хлопець втупився в землю. Рафаеля ж натомість стан Ворони цікавив набагато більше. Він спостерігає за нею явно збентежено, час від часу кидаючи підозрілі погляди на землю поряд з нею. Саме там де світло від вогню створювало тінь.
Я лиш зітхнула й пішла ближче до подруги. Коли я була досить близько вона замовкла та обернулась до мене.
– Знаєш, думаю тобі потрібно трохи відпочити. Можливо, ці дні в хатинці Аетерни тебе надто виснажили. – пробурмотіла я до неї, хоча Джекі схоже не зрозуміла до чого це. Або прикидається що не зрозуміло.
Рафаель запропонував засмажити здобич, а всі, з огляду на смачнючу вечерю у відьми, хутко погодились. Ми з Джекі відшукали відповідні палиці (не дуже криві) та я разом з Заком загострили один з кінців, щоб легше насадити м'ясо.
– Ти не проти після сніданку піти трохи потренуватись? – спитала я, приховуючи надію в голосі. Тінь недовірливо зиркнув на моє стегно, все ще перев'язане під одягом. – Це не заважатиме мені, обіцяю.
– Не кажи так, ніби мені це шкодить більше ніж тобі. – буркнув Зак.
– Гаразд, та я хочу колись вміти вправно володіти клинком. А це щось з неможливого без тренувань.
– Ти перебільшуєш.
– Стосовно чого? – незрозуміла я.
– Стосовно неможливості. Не часті тренування однозначно віддаляють тебе від мети, роблять її менш ймовірною. Але не неможливою.
Я на якийсь час перестала гострити палиці, задумавшись. Якщо дивитись з такої точки зору, то взагалі можливо все. «"Усе." Навіть подумки звучить масштабніше, аніж "неможливо"»
Залишивши Зака, я віднесла імпровізовані списи брату. Тепер він разом з Джекі повинні нанизати м'ясо і прослідкувати, щоб воно пропеклося.
Певно, надалі ми будемо споживати свіжину. Аж забагато дій зі смаженим.
Сівши до вогнища, спостерігаю за вогнем і трохи гріюсь.
Раптом я усвідомила, як Промінь може невідомо звідки почати роздумувати про нісенітниці. Коли нудно і не таке в голову полізе...
– Джекі, – кликнула я дівчину, що зараз сидить і також спостерігає за вогнищем. Ворона трохи схилила голову на бік, тоді я продовжила, – Чого ти хочеш?
Її брови злетіли доверху, чи то дивуючись питанню, чи то сприймаючи це за нарікання. Та мій спокійний вигляд її трохи заспокоїв.
– Я не дуже розумію твого питання. Чого хочу? Щоб зимою було достатньо здобичі, щоб нам рідше траплялись різні небезпеки й щось таке неймовірне як замок з привидами, які за випадковістю саме в наш прихід влаштовують бал. – пробурчала вона і тихіше додала в кінці,– Менше травм на мою бідову голову.
Рафаель трохи похитав головою. Це вже цікаво.

– І з чим же ти не згоден? З привидами? – пирхнула я з цікавістю, усміхнувшись.

– Як на мене, то тобі, Джекі, навпаки подобається когось лікувати. Та й взагалі бути корисною. – провадив брат.
– Бути корисною – так, але дивитись як хтось страждає від болю – ні. – зітхнула Джекі, навіть трохи образливо.

Ми ще трохи потеревенили, очікуючи на сніданок чи може вірніше сказати обід. Поївши всі розбрелися хто куди. Рафаель пішов роздивлятись нові книжкові знахідки, а Джекі переглядати трави, та й узагалі ще ніжитись перед вогнем. Певно, сьогодні ми ще побудемо трохи тут.
Зак в той час стоїть обпершись спиною об одне з дерев, та трохи прикрив очі. Я підійшла до нього не приховуючи присутність, та він не розплющив й ока.
– Ти продовжиш прикидатись, що просто прийшов постояти чи ми підемо? – нетерпляче спитала я.
Хлопець неквапно відкрив очі, зітхаючи й пішов уперед, поки на моєму обличчі розплилась вдоволена усмішка.
– Чому ти передумав? – через тривалу мовчанку спитала я.
– Джекі сказала, що хоч тебе краще не перевантажувати, але тренуватись тобі можна. "Вона з глузду з'їде стільки смирно терпіти плин часу до повного загоєння" – так вона сказала.
– Дуже турбуєшся про мій здоровий глузд? – пирхнула я.
– Вважай як хочеш, – стенув плечима він, а потім тихіше додав, – І все ж, просто сидіти пів дня там – нудно. А мені тренування теж не завадять.

Зак ніби вичекав кілька секунд, очікуючи якусь відповідь, а коли нічого не почув – пришвидшив крок. Ми обоє перетворились на вовків та побігли уперед. Коли він зробив так вперше, я подумала що він хоче здихатись мене, та потім він пояснив, що при різких рухах навіть тренуючись можна щось пошкодити. Біг – слушна розминка.
Лапа трохи турбує мене, проте я намагаюсь це ігнорувати. Хлопець почав потроху сповільнятись і врешті решт ми опинились на величезній галяві. Я б навіть сказала у полі, але масштаби ще не настільки гігантські.
Зак повернувся до людської подоби й поглянув на мене, вже теж людину, з незрозумілою мені недовірою, трохи хмурячись.
Я питально вигнула брову.
– Як твоя рана? Ти впевнена, що зможеш вже зараз тренуватись? – він звучав занепокоєно і це мене справді дивує. Гаразд, може трошки ображає.
– Скажи, ти вирішив що пробіжки з мене буде досить? Чи що я з одною нещасною раною не зможу ніяк рухатись? – певно це прозвучало надто ображено, що Зак почав крутити в пальцях край куртки, та нічого не відповідав якийсь час. А тоді ледь чутно озвався:
– Ти точно нормально почуваєшся?
– Більш ніж нормально, але тобі справді потрібно менше непокоїтись про це. – зітхнула я.
Тінь підійшов ближче й став десь навпроти мене, на відстані зо два метри. Хлопець стоїть абсолютно спокійно, не у стійці, не дістає ніж.
– Нападай, – беземоційно мовив він.
– Отак просто? – витріщилась я, не розуміючи. У відповідь я отримала кивок. – А хіба я повинна навчитися захищатись передусім?
– Якщо ти розумітимеш як діє і думає нападник тобі буде простіше захиститись. Це по-перше. По-друге, не завжди доведеться захищатись. Іноді краще попередити атаки у свою сторону власною атакою. Іноді, не часто.
– А по-третє?
– Це дасть нам змогу зрозуміти над чим тобі потрібно попрацювати більше, а що виходить непогано. Все.
– Що ж, гаразд. Як мені нападати? З клинком чи з кулаками? – поцікавилась я.
– Ти впевнена, що кожен кому для чогось потрібно буде атакувати тебе буде давати тобі такий вибір і час на роздуми? – гмикнув Зак. Кутики його рота ледь помітно підійнятися.
Він стоїть так само спокійно як і раніше. Ніби ніщо зараз не може потривожити його. Я, видихнувши, роблю два невеликих кроки уперед. Погляд мій спрямований прямо, та не дивиться йому в очі.
«Не дивись на руки. Не дивись на рукавах з ножами»
Хоча Тінь і знає, що я мала б напасти, та однаково виглядає трохи спантеличеним.
«Він очікує від мене прямої атаки й справді здивований, не розуміє, або ж просто пречудовий актор». Я спиняюсь на невеликій відстані від нього та не рухаюсь кілька секунд. Помічаю як брови хлопця трохи супляться, немов підозрюючи мене в чомусь лихому. Взір його направлений мені в обличчя, то ж за моїми руками він теж не стежить.

Одним рвучким рухом я зціплюю кулаки й замахуюсь на досить таки сильний удар, що мав би припасти йому у вилицю. Та ось Зак зник. Ніби крізь землю провалився. Ніби земля зникла у нього з під ніг, а я розсікла рукою гущу повітря. Я, утративши ціль й не розуміючи куди далі бити, застигла, здивовано кліпаючи.
– Ти справді мене здивувала, – видихнув голос. Вражено і з нотками захоплення, що не вдалося приховати. Зак перетворився на вовка і спочатку сидів на тому ж місці, а потім трохи відійшов, остерігаючись що я знову спробую присягнути на його безпеку.
– Ти що, передбачив мій удар?
– Якби я його передбачив, то певно ухилився б всього лиш, – тихо пробурмотів гібрид. – Я інстинктивно перевтілився.
– То по мені і дійсно було неможливо здогадатись...? – радісно спитала я.
– Ні. – він перетворився на людину й похитав головою. – Неможливо це надто гучне слово. Все можливо за певних умов. Я ж знав про твою атаку. І те як ти підійшла було не схоже на правду, ніби ти відіграєш роль.
– Що було б якби це було б насправді? – лиш знічено спитала я.
– Ти б діяла точно не так. Ти б не підходила так-от спокійнісінько. Дії були б різкими й, як я сподіваюсь, відточеними. О, а ще якби хтось, як от я щойно, несподівано перетворився в вовка і з ник з поля зору, з хижака ти перетворилась би на жертву. –в кінці свого монологу він тихенько зітхнув.
– Яка по-твоєму ідеальна атака? – поцікавилась я.
– Ідеальна... Напевно вона була б першою, в яку вкладися б усі мої сили. Нею я б і закінчив бій, одразу ж. Якби метою було... вбивство, то я б цілився у життєво важливі органи. Серце, горло, деякі ділянки живота. Місця, де були б сильні кровотечі. Гадаю, це мало б статися швидко. Ще до того, як жертва зрозуміє, що на неї напали.
Зак говорив задумано, іноді затинаючись. Насуплений погляд спрямовувався кудись на землю.
– А ти робив колись щось таке?... Оця твоя ідеальна атака чи взагалі вбивство? – я обережно озвучила питання, що вже якийсь час крутиться у мене в голові. Я пам'ятаю як він описував своє ставлення до батька, коли той вбив Лаванду. Чітко бачу обличчя Тіні в той день, коли мама померла. Але після того багато що сталося. До того ж помста рейдерам в його розумінні може бути саме такою. Жорстоке вбивство, без права на помилування. Припускаю, він міг зробити таке...
– Ні. Ні, звісно ж ні, – очі його округлились, їх сповнював жах і нерозуміння. Зак дивиться на мене й наче не розуміє, як я могла щось таке подумати. Він ступив крок назад наче остерігаючись мене й зовсім-зовсім тихо промовив, – Я ніколи нікого не вбивав і не збираюсь робити це. Нізащо у світі.
Я глибоко вдихнула і помовчавши хвилинку невпевнено підняла до нього очі.
– Пробач, за такі здогадки.

Задумавшись, я дійшла до думки наскільки це було безглуздо. Хіба той, хто так близько знайомий зі смертю захоче сам стати її причиною?
На мої слова Зак лише мовчки кивнув і зібравшись підійшов назад до мене. Гібрид дістав кинджал з тонкої смужки сталі, однак не витягнув з піхов. Я зробила те ж. Цього разу він все ж одразу встав у стійку готовий до бою.
– Нападай. – упевнено прозвучало на галявині, після чого задув морозний вітер.

★ ★ ★

Кілька годин ми тренувалися. Зак показав мені деякі нові прийоми, розповів про хитрощі яких навчив його хтось зі зграї. Це ледь не вперше коли він при мені згадав когось зі своєї зграї, як спогад про спокійне життя. Сказав він про те так спокійно і мимоволі, що ніби й не помітив.
– Куди краще цілитись також залежить від суперника. Якщо це чоловік, то варто цілитись в шию, кадик. Твій удар здається сильним, то ж можливо можеш зламати й ніс. А використовуючи ніж рань над очима. Обережно потрібно, але якщо осліпиш це дасть тобі не малу перевагу. При потребі так буде легше втекти. – Ніколи б не подумала, що таке мені розповідатимеш ти, а не Джекі. – буркнула я.
– В мене в зграї не було цілителів. Точніше, майже всі були багатофункціональні, а навички цілителя рідкість. Ті хто щось знали, не брали учня як у звичайних зграях. Вони ділилися знаннями зі зграєю. Щось я запам'ятав.
Я сильніше закуталась у м'яку кофту і пильно глянула на друга, обмірковуючи одне над важливе питання. Очевидно це не було непомітним.
– Що?
– Коли ми повернемося, Рафаель скоріш за все запропонує обговорити подальші дії. І я думаю він був би не проти твоєї компанії. Я

маю на увазі взагалі. Але все залежатиме лише від твого бажання, то... Ти залишишся з нами чи підеш?

Таке питання схоже застало його зненацька, можливо навіть знервувало. Але відповідь важлива. Я думаю про це останні кілька днів. Навряд чи йому аж так з нами нормально, що він відмовиться від повернення до дому чи помсти.
Погляд його метався наче шукав правильні слова на найважче питання. Аж раптом мій погляд ковзнув повз нього й зупинився на дивній істоті, що викликає гусячу шкіру.
На гілці одного з недалеких дерев сидить істота розмірами з людину. Оголена дівчина з великими пташиними лапами та яструб ними крильми має на диво миловидне личко, як у фарфорової ляльки. Шкіра світла, рум'яні, як від морозу ланіти й уста. Мідне волосся з легкою кучерявістю і білявий голуб виглядає з рота, надкушений, що стікає кров'ю.
Одним крилом діво птаха прикриває вигини тіла, інше тим часом складене. Та найбільше мене лякає, що від поїдання можливо родича її відволікли ми. Пронизливий погляд яскравих бурштинових очей, що я побачила навіть через туман, який різко взявся нізвідки, направлений прямо на мене з Заком. Та водночас я не можу зробити нічого, я ніби приросла до місця.
Тінь напевно помітив мою дивну поведінку й тривожно прослідкував за моїм поглядом. Він нажахано ахнув і одразу ж затулив собі рота. Потягнув мене вгору спонукаючи негайно піднятись.
– Нам потрібно тікати. Потрібно повернутись до Рафаеля й Джекі, якнайшвидше. Бо станемо здобиччю, – гарячковито шепотів він майже у вухо.
Не знаю чи врятувало б це нас. Істота кинула голуба кудись на землю і стрімко полетіла до нас виставивши уперед лапи з напрочуд гострими пазурами. Повітря пронизав гучний виск, що ніяк не нагадував дівочий, можливо це більш схоже на яструбиний крик. Крик мисливця, що наближаючись до жертви переможно сповіщає її про кінець життя.