Запах Волі

Розділ 30

★Джекі★

Загадковий туман, на диво густий, заповнює простір навколо. Йшли б ми хоч на пів крука далі одне від одного могли б загубитись. Жодна з напівптах на нас більше не нападала. Та з якою билась я з Рафаелем, досить відчутно пошкодила мені ноги. Це навіть більше схоже на давні рани, аніж порізи, в зоні гомілки й трохи вище. Я встигла трохи перев'язати рани, щоб менше кровоточило, але на цьому й все. Так я шкутильгала ще якийсь час.
Вже мала б бути темна ніч, та якимось дивом що далі ми заходимо то світліше стає. Ніби світанок, хоча ще й рано.
Лише білосніжний туман, який знову почав трохи зріджуватись. Невже скоро ми виберемось звідси?
Навколо почали вимальовуватися обриси будиночків. Це місто здається якимось дивним. Дуже тихо, там, де зазвичай їздять машини дорога викладена дрібною цеглою, людей немає, а світло не світиться. Фасади будинків плачуть тріщинами й виростають в землю мохом. Дахи здебільшого загострені, розтинають сіре небо. Оселі кольором теж не надто відрізняються: такі ж сірі й похмурі, зі строгими вузькими вікнами й високими дверима. Перед будинками є багато розкиданого каміння та уламків статуй. Я помітила кілька фігур грифонів і кентавра. Фігури тут такі, що хочеться залишитись й довго-довго їх роздивлятись.
Вулицями тихо завиває вітер, немов закликаючи до розмови. Дійшовши до центру містечка, як я думаю, ми побачили круглий фонтан з неймовірними фігурами в центрі. Об'єкт явно старовинний, без води й закинутий.
– Дивно, що це місто не вдалось обійти. – пробурчав Рафаель.
– Ну, схоже людей тут немає. Як і тих почвар з імлою. Значить все добре. – мовила Саламандра оптимістично усміхнувшись.
Тут мене турбує ще й те, що раптом зник Харонс. В будь-якому іншому випадку я б зраділа цьому, але щось не рада я коли це сталось з приходом до цього місця. Давній дух більше не виглядає до мене з тіні.

★ ★ ★
– Тож, я б хотіла обговорити з тобою дещо. – впевнено промовила я.
– Справді? Що саме, міледі? – Харонс дивиться на мене з хитрою посмішкою. Надто зухвало як для духа, прикованого до живої мене.
Я ледь смикнула рукою, порушуючи спокій примарного ланцюга. Харонс, на відмінну від мене, відчуває його тягу на свою шию, від чого невдоволено скривився.
– Як нам цього позбавитись? Мені це подобається не більше ніж тобі.
– Ви не знаєте чи подобається це мені. – поблажлива пика дратує більш ніж я могла б уявити.
– Чому б комусь подобалось бути прикутим?
– Повірте, у мене є причини, – гмикнув темний юнак.
– Це які ж? – поцікавилася я.
– Розумієте, міледі, між нами тепер є зв'язок. І так просто як вам би того хотілось його не розірвати. Цей зв'язок, тенета, міцніші за ті, які створюють моє прокляття..
– Я підозрюю, що ти і сам прокляття. – приречено зітхаю я.
– Ой, а до вас швидко доходить!
– Там, у замку, ти ж розповів мені не все, так? – я пропустила шпичку повз вуха.
– Звісно. Ґречно за це пробачте, проте в мене не було вибору.
– Був.
– Погодьтесь, залишитись в'язнем тісної вази ще на кількасот років та стати компаньйоном дівчини, допоки не виборю право на матеріальне тіло, ви б обрали друге.
Я глипнула на нього з острахом, трохи відсунулась.
– Не переймайтеся, міледі. Це однаково вас не врятує.
– Чому ти не розповів все одразу? – ледь чутно спитала я.
– Ви б не погодились.
– А хіба я погодилась на щось?
– Згода це нечітке поняття зі стародавньої сторони. Той, хто прокляв мене зрозумів цей термін трохи неправильно. Так я гадаю.
– Як саме я погодилась на щось з тобою, Харонсе? – голос мій звучить вже більш роздратовано, я нервую.
– Було достатньо назвати моє ім'я. – невинно всміхнулася молодий хлопець.
– А тобі не потрібно було робити нічого?
– Потрібно було поглинути трохи сили, для здійснення договору.
Я пригадала ту ніч. Розбита ваза. Дим. Розмитий образ. Я злякалася. З'явився він, з хижою посмішкою.
– Сили. Ти береш їх з емоцій. – озвучила я здогадку.
– Майже. Я черпаю міць саме з негативних емоцій. Маю змогу накопичувати цю енергію.

Охохо, наскільки ж все погано? На балу було багато жахливих емоцій. Один лише страх
привидів чого вартий. Злість вальзірій.
Вальцірії...
– Тоді на балу увірвались вальзірії. Так у вас, привидів, завжди було чи є причина?
– Боюсь, відповідь буде вельми невтішною для вас, міледі.
– Розчаруй мене ще дужче, – буркнула я з байдужим виразом обличчя.
– Як забажаєте, – усміхнувся Харонс, – Я і був причиною. Хоч той хто закляв мене, знав що колись мене хтось знайде, давнім духам вельзіріям не сподобалось, що я вибрався. Хоч і в такій формі. Гадаю, вони шукали мене.
– Щоб помістити назад в ту вазу?
– Щоб вбити.
Якийсь час я мовчала лиш спостерігаючи за хлопцем що стоїть попереду мене. Харонс зараз напівпрозорий, але за його словами його бачу лиш я.
– Які умови того договору, моє прокляття? – спитала я.
– Ох, це найцікавіше, міледі! Ви допомагаєте мені матеріалізуватись спричиняючи для мене потрібні емоції, а в результаті я полишу вашу тінь. До того моменту ви не можете розповісти своїм товаришам про мене, це важливий пункт!
– А де ж тут вигода для мене? Угода це договір для двох! – заперечила я.
– Якщо ви чинитимете опір чи спробуєте розповісти щось я, вже достатньо сильний для такого, можу вбити вас чи когось з ваших товаришів. У них досить енергії, щоб оживити мене. У того ж Зака, наприклад. Там стільки емоцій і почуттів, що він був би дуже зручною жертвою...
Я з жахом втупилась в нього, та як найшвидше намагаюсь вгамувати емоції.
«Зберися! Він тебе провокує. Йому треба твій страх»
Харонс посміхнувся, хижо як і вперше коли тільки з'явився.
– Ну а вибору як і вигоди для вас, міледі, тут немає. Я ж все-таки злий дух, прокляття й усе таке....

★ ★ ★

– Дивіться! – Тая хутко вказала пальцем на один з дахів темного будинку, виводячи мене зі спогадів. На даху була сіра статуя оголеної дівчини з крилами, довгими хвилястими косами й вухами, які наче прикривають пір'їни. З одної з сірих хмар виступило кілька промінчиків сонця що потрапили саме на цю статую. Зненацька камінь почав тріскатись і осипатися. Спочатку кам'яне покриття обсипалась з крил, які одразу ж розправила власниця, далі було обличчя й врешті решт все тало загалом.
Диво птаха вигнулась випрямляючись і не голосно закректала щось своєю мовою. Після цього діва гучно верескнула, так пронизливо як це не робили ті, яких ми бачили раніше. А на цей клич озвались і інші. По звуку їх було більше десятка, більше сотні!
Різні голоси, різні кольори й розміри крилатих створінь відгукувались скрізь. А тоді почали злітатись до своєї правительки.

І справді ж, що ще може статись?