Запах Волі

Розділ 48

★Рафаель★

Гадаю, з нас всіх сьогодні втомилася найбільше Тая. Іронічно те, що вона також найбільш витривала зазвичай. Проте її виснажив не шлях, а кількість негативних емоцій, можливо навіть більше, ніж не довгий поєдинок з Кайдою. Я впевнений, що вона знає про те, що саме він убив того нокса. Сестра тримається досить добре.
Але ми всі потребуємо відпочинку, вже досить пізня пора. Температура поступово, а проте помітно, знижується. Було б добре знайти прихисток для ночівлі й обговорити деякі деталі. Щось на кшталт компанії ельфів, які ведуть нас прямо в своє кубло. Дрібниці.
Гадаю, я міг би розповісти все, що знаю зараз, за умови, якби був у вовчій подобі. Але, на жаль через одне не дуже обдумане рішення, я крокую між Саламандрою і Кайдою в вигляді хлопця. А якщо, перетворюся в вовка, боюсь, ельфи могли б щось запідозрити.
  Трясця, от і треба було ж згадати так багато історій з батькових книжок, щоб не стримати цікавості?
Але оскільки своє питання я не почув відповіді, перестати думати про це я не міг. Це справді Літа Войовнича чи її родичка? Колись я читав, ніби ельфи живуть довго і навіть дуже. Однак вони не безсмерті. Що ж, якщо срібно коса лучниця справді та сама Літа, то вона щонайменше в десять разів старша за мене.
– Дарсі, куди ти нас всіх ведеш? – позіхаючи, сказав Кайдо.
Отакої. Я чомусь був впевнений, що ми йдемо до їхнього поселення. Чи міста. Як би воно не звалось, принаймні до лідера, який вирішив би, як вчинити з нами. Дарсі навряд чи є головною серед всіх тутешніх ельфів, але вона має очевидний авторитет серед цих двох й поводиться так, наче звикла тримати ситуацію під контролем.
Якщо ж ми не до їхнього міста, то все має приблизно два варіанти. Малоймовірно, та може Дарсі обрала не страждати дурнею (нами) й відпустити нас, а тим часом піти поспати. Або щось погане, таке як ув'язнення чи "для чого чекати очевидного вироку? Давайте прикінчімо їх одразу!" десь подалі від їхнього дому.
– Ми не зможемо сьогодні спокійно відпочити, поки не владнаємо цю проблему, – бурмоче Дарсі десь попереду, ніби прочитавши мої думки. Жінка обернулась і поглянула на нас чотирьох, не ельфів, – Спочатку ви зустрінетесь зі своїми товаришами. Гадаю, ви б хотіли впевнитись в їхній безпеці.
Ная полегшено зітхнула. В мене немов камінь з душі підняли, це гарні новини. З тих, що підозріло гарні, але не можу не радіти. Я справді, дуже хотів би знати, що вони в безпеці.
Проте, як би не хотілося, здається я мушу спитати щось, що розвеселити мене значно менше.
– Ти сказала, що це ми зробимо спочатку. Зараз ми йдемо до них. Але ти вже вирішила як будеш діяти далі, тож..?
Дарсі знову повернулась в перед і, розправивши плечі, пішла далі.
– Вам потрібно буде з деким зустрітись, тоді й буде вирішено що з вами робити. Не думаю, що для цього потрібні усі, але раджу обрати хорошого дипломата. Ви ж бо довіряєте комусь балачки від яких залежатиме чи помрете ви наступного дня.
Чомусь мені здається, що її спокійнісінький тон голосу не зовсім відповідає темі розмови.        
Чомусь мені здається, що саме мені потрібно буде домовлятись щодо наших життів.
Було б добре знати, як багато можна показувати того, що мені відомо.
– Ці знаки у вас на чолі. Чому місяць? – спитала сестра порушуючи тишу. Гадаю, ми близько до місця де вони залишили Селін та Зака. Я починаю помічати деякі сліди.
– Місяць – символ нашої богині. – спокійно відповіла Дарсі. Її золотисті пасма ледве помітно тремтять при кожному її кроці.
– Артеміс ваша богиня? – обережно поцікавився я.
Одного разу тато приніс кілька книг про людських божеств і історії з ними. Міфи. Якщо, я правильно пам'ятаю, Артеміс була покровителькою місяця й полювання. За однією з історій ця пані зустріла величного оленя з дивними сяйливими рогами й підозріло розумним поглядом. Це було перше полювання Артеміс, проте тоді вона нашкодила звіру, а навпаки. Олень став єдиною священною твариною цієї богині і будь-хто, хто коли-небудь наважиться ранити його, отримає жахливе покарання від Артеміс. Древні люди вірили, що їх гнів найгірше лихо. Можливо тому ніхто й не знав, що то за покарання було.
Дарсі, не зупиняючись, коротко зиркнула на мене своїм крижаним поглядом. Її очі майже ідентичні з тими, що я безліч разів бачив у віддзеркаленні озерного плеса.
– Звідки тобі відомо про неї?
– Або люди багато чого перейняли з вашої культури, або ви в них. – я знизав плечима.
– Ми майже ніколи не перетинаємось з людьми... – сказав Кайдо.
– Майже. – кепкує Літа.
– Тому, – продовжив хлопчина, проігнорувавши Літу Войовничу, – можна було б припустити, що Артеміс не вигадка. Адже дві ніяк не пов'язані цивілізації не можуть просто придумати щось настільки схоже нізвідки.
І люди, і гібриди, і навіть ельфи вигадували богів, святих та духів просто щоб пояснити найзвичайніші речі, як от, наприклад місяць. Я зрозумів це як лише почав читати про це у давніх людей. У них були боги всього. Сну, смерті, кохання, святкування. Всього.
Але також я добре запам'ятав, що культ Артеміс, як і сама богиня, здебільшого користувався луком. У ельфів це ледь не головне уміння. Кілька разів Літа вдарила мене міцною дерев'яною частиною лука, що пізніше там виявляться синяки. Від згадки про це, бік починає боліти.
Битися вони вміють, дуже добре вміють.
Точно не варто заперечувати існування їхньої богині, якщо життя ще потрібне.
Ми поволі звертаємо з нашої стежки. Подумки я радію, що земля укрита снігом і, при потребі, знайти шлях назад буде легше, якщо нам доведеться тікати поспіхом. Однак гадаю, якби ельфи хотіли позбутися нас, то зробили б це одразу. Якби вони справді цього хотіли, то всі ми померли б досить швидко. Чомусь мені здається, що все ж Кайдо і Літа лише тягнули час п'ючись з нами.  
Єдина кого помилувати точно не збирались це Ная.
Дарсі, що все ще йшла попереду, підійшла до коріння одного з дерев і, присівши там, трохи розкопала сніг. Звідти показалось кілька витягнутих грибів. Вони здавались напівпрозорими, особливо в снігу, а коли дівчина витягла їх та стукнула об кору дерева, напівпрозорий, напівблакитний в білу цяточку гриб замерехтів. Через кілька секунд він вже сяяв більш яскраво, хоча б трохи освічуючи територію поблизу.
Поки що, ще добре бачу без додаткового освітлення, але пригадую як тато казав, що в гібридів більшість чуттів кращі, особливо в порівнянні з ельфами.
Здається, Ная мала такий же хороший зір, як до перетворення в фурію, так і після. Зважаючи на те, що на додаткове освітлення вона не звернула жодної уваги, зараз проблем з темрявою в неї все ще не було.
Ельфи відвели нас до скелі. Цікаво звідки вона у лісі. Ми просувалися вздовж кам'яної стіни, доки не побачили вхід в печеру. Він досить добре був закритий хащами, випадково сюди потрапити важко.
Тая нервово видихнула. Вона стискає руки в кулаки, знову впиваючись нігтями в долоні. 
Дурнувата звичка.
Я обережно обхопив руку сестри, щоб вона не дряпала себе.
– З ними все буде добре. Не поспішай панікувати раніше часу, гаразд? – обережно прошепотів я їй близько вуха. Сподіваюсь ельфи також не можуть чути як гібриди.
Дарсі сповільнила ходу проходячи в печеру. Дівчина, чи вірніше сказати жінка, бо вона може виявитись втричі старшою нас всіх, йшла якось насторожено, наче після кожного кроку очікує неочікуваної атаки. Однак вона чекає цього не від нас, досвід показав наскільки ми слабші них. Але якщо є хтось сильніший ельфів, ті кого бояться навіть вони, не знаю чи хочу я йти далі.
Плечі ельфійської лідерки трохи розслабилися, коли всі увійшли. Що ж, може не все й так погано?
Усередині тут справді темно, навіть для мене, а ще простір відчувається якось дуже дивно. Ніби навколо надто мало місця, щоб поворухнутися і водночас такі просто, що якби хтось гучно заговорив, однозначно пішла б луна.
Моторошне відчуття.
– Ти точно знаєш куди йти? – сторожко запитав Кайдо.
Цікаво воно виходить. Саламандра видала тихий сухий сміх. Це аж ніяк не звучало радісно. Дарсі тихо зітхнула, але не відповіла.
Бажання забиратися звідси, поки ми ще знайдемо шлях назад, стрімко рости. Втоптавши спокусливу жагу втечі, я продовжую йти далі.
Освітлення від нещасного гриба не надто сильне, цього ледь-ледь достатньо щоб бачити шлях далі.
Саламандра йде прямо за Дарсі. Слабке синювате мерехтіння охоплює частину її обличчя. Підборіддя трохи підняте, короткі руді пасма волосся заправлені за вуха, щоб не заважали. Я можу відчути страх і занепокоєння сестри, проте вона, стиснувши щелепи, все ще виглядає майже спокійною. Вперта впевненість йти вперед і знайти друзів.
Звісно, друзів.
Здається мені, час тут йде не зовсім правильно. Хоча після туманного міста, такого мені вистачило на.. завжди. Раптом прийшовши сюди ми витрачаємо роки ззовні?
– Тут темно і час не відчувається. Час перестає існувати без сонця чи місяця.
Я здригнувся від слів Літи. Її голос відбивався від стін, хоча вона скоріш за все бурмотіла це собі, як нагадування. Позаяк ельфи не наділені здатністю читати думки. Я дуже на це сподіваюсь.
У її словах є логіка.
Тож ще приблизно через довгий невизначений проміжок часу Дарсі зупинилась. Вона схилила свій чудернацький гриб до кам'яної стіни, після чого трохи нижче. Джекі вражено охнула, одразу затуляючи рота, судячи за звуком.
– Овва. – видихнув я.
Світло показало нам великі надзвичайної краси кристали. Їх було безліч. Справді багато мінералів різних кольорів та відтінків тягнулось вздовж стіни, по кілька шарів. Деякі були тонкими й довгими, якісь менші, грубші. Але чомусь я впевнений, що двох однакових тут немає.
Дарсі легенько вдарила один з них верхівкою шапки гриба і..
Кайдо зойкнув відстрибнувши від кристалів.
– Ти не казала що вони світяться! – хлопчисько звучав на диво враженим, проте на його вустах красувалась яскрава усмішка.
– Тихо! – шикнула на нього Літа. – Шуміти тут небезпечно!
– Чим.. – почав було Кайдо, але щойно кристали засвітилися він почав оглядати кам'яний тунель яким ми йшли. Поглянувши на стелю, я з жахом усвідомив, що схожі кристали, однак набагато-набагато гостріші нависли над нами.
– Вони тримаються на силі ваших богів чи що? – слабким голосом запитала Тая.
– Цього краще не перевіряти. – невимушено буркнула Дарсі.
– Атож. – промовила Джекі.
Ми пішли далі, але повільніше. Одна лиш Літа не витріщалася на візерунки від світла кристалів, різних кольорів. Ніби Літа Войовнича бачила їх щодня і уже давненько знудилась від таких краєвидів. Поміж кристалів де-не-де виднівся темно зелений мох. Місцями на ньому виднілися малесенькі сині квіточки.
Якимось чином навіть така рослинність заспокоювала мене серед суцільного каменю.
Врешті-решт тунель розширився вивівши нас на величезний простір. Тут ще більше кристалів, деякі з яких сягають висоти в мій повний зріст так, що я можу дивитись в них немов у дзеркало.
Проте головним було не це.
– Прийшли. – тихо мовила Дарсі.
В дальній частині кімнати, в єдиному місці, де біля стіни немає кристалів розтягнулася Селін, а трохи віддаль від неї Зак, в людській подобі.
Тая застигла на місці, немов приросла до кам'яної підлоги.
– Що це? Що з ними? – тремтливим голосом запитала вона.
Обоє лежать ніби на килимку з моху, виглядають так мирно й спокійно неначе просто сплять і немає чого непокоїтись. Ніби вони бачать дуже гарний сон.
Сни часто дуже відрізняються від реальності.
Можливо навіть час тут минає дивно, через відсутність неба, але я впевнений що ще ніч. Проте місцями Зака і Селін почав вкривати мох і темна лоза, що росте разом з ним. Рослинність починає огортати їх, повільно, але це продовжується.
Здається саме так убивають деякі змії. Вводять отруту.
Зак та Селін надихались випарів.
Після цього змія повільно окутує жертву смертоносними сильними кільцями, поки та помирає.
Зак і Селін починає обливати лозами.
– Лише від них залежить чи виживуть вони. Але схоже, що зараз їм не дуже вдається боротись за себе. – пояснила Дарсі. – Ви можете лише чекати.
Їм не допомогти.