Запах Волі

Розділ 38

★Зак★

Я хочу жити. Та обираючи між своїм порятунком і порятуноком Саламандри, я оберу її. Це трохи допомагає знешкодити страх всередині себе, робить мене більш рішучим. Проте дуже спокійним, мені не дозволяє бути власне лезо, поряд з моєю шиєю. Харонс, на диво матеріальний дух, притискає мене до стінки. Я пручаюсь, намагаюсь відштовхнути його, але він однаково сильніший. Чому так? Невже це знову мої розміри зменшують шанси на порятунок? Чи то привид такий аж могутній? Хай там як, обидва варіанти жахливі.
Я поглянув на Саламандру. Дівчина виглядає вкрай розгубленою і навіть наляканою. Вона ступила кілька кроків назад від Гарпії.
– О, тікати тобі в будь-якому випадку немає куди. Та й не думаю, що ти втечеш без нього, – кутик уст птахи смикнувся вгору. – А тепер ти робитимеш так, як я скажу, інакше Харонс досхочу повеселиться з цим хлопчиною.
По шкірі пробіг мороз, а лезо сильніше втиснулось в мою шию. Харонс не буде вагатися.
– То це для цього Зак тут? Щоб ти погрожувала ним? – кинула Тая, скривившись від огиди.
– Він дуже корисний для нас. Особливо враховуючи той факт, що він тобі не байдужий, – загрозлива посмішка розтягнулася на її обличчі.
Тая заклякла і кілька секунд, як мені здалось, взагалі не дихала. Дивно, що мені вдається помічати це, знаходячись у своїй ситуації. На мою думку, Таї також не байдужі Рафаель і навіть Джекі. Але це інше, я точно в цьому впевнений. Тому що... Тому, що вона для мене теж важлива.
– Підійди до колони й не смикайся. Дозволь прив'язати себе, – спокійно мовила до неї Гарпія. Тая морозила її поглядом якийсь час, а тоді, стиснувши зуби повільно пішла до колони, саме до тої до якої був прив'язаний я. Руда спостерігала за птахою, поки я продовжував пручатися. Я не хотів цього. Якщо вона полонить її знову, то рано чи пізно перетворить Таю на собі подібну.
Гарпія вдоволено всміхнулася і наблизилась до Саламандри. Я ж в той час вирішив не втрачати час та можливість.
Перехопивши руків'я клинка, спиною я ближче притиснувся до стіни й ногами з усієї сили відкинув Харонса. Опирання вже виснажило мене трохи, але я не можу здатися зараз. Ще не кінець. Я швидко, як лише міг, побіг до Гарпії. Опинившись в неї за спиною, між крил, підставив лезо до її шиї, шарпнувши назад.
– Тікай! – хутко крикнув я Саламандрі. Вона вирячилась на мене, та не встигла зробити нічого до того, як поряд зі мною опинився Харонс і вибив ножа з рук. Дух підхопив інструмент в повітрі й скерував порізавши мене в щоку.
Гарпія повернулась до нас й своїм масивним темним крилом відкинула мене на кілька метрів.
Щока болить, та порівняно з болем в спині й грудях, що виник при ударі, це ніщо. Я судомно дихаю й бачу, як Харонс повільно, неначе хижак, що наближається до здобичі, підходить до мене.
– Досить! Не робіть цього... Я виконаю все що ти скажеш! – в розпачі вимовила Тая. Від її голосу щось всередині мене тріснуло. Дівчина поглянула на мене і тихо прошепотіла, – Прошу, Заку, не переч їй. Нехай зробить те, що хоче. Пощастить якщо Рафаель не прийде сюди. Якщо зможе втекти. Якщо відпустять тебе. Але самі ми не виберемось, спробами ти лиш нашкодиш собі...
Саламандра стоїть трохи далі, ніж за десять метрів від мене, але, тихо шепотівши, вона знала, що лиш я її почую. Навряд чи Рафаель не намагатиметься нас знайти, якщо він живий. Він би нізащо не покинув сестру. І я не покину.
Гарпія, хай що б вона хотіла зробити, не збиралась відпустити нас. А для Харонса це, схоже, вигідно. Вони з птахою не могли чути Таю, але бачили що щось вона все ж казала. Якщо вірити Джекі, то Харонс живиться негативними емоціями. Наш страх, відчай і біль, – все йому на користь. Обриси його тіла стають дедалі чіткішими, а прозорість зникає. Про те, що він дух, давно померлий, нагадує лише надмірна блідість його обличчя, що навіть здається трохи сіруватим, та одяг, не відповідний під погоду й час. Однак якщо руду перетворять на напівпташку і вона втратить емоції для Харонса вона втратить важливість. Але для того ще є ми троє. В усьому цьому місті, окрім мене, Джекі й Рафа, не залишиться нікого хто міг би його живити.
Я намагаюся піднятися, щоб не бути аж таким беззахисним, але мало що виходить. З щоки на підлогу скрапує багряна кров. Тая покірно підійшла до колони. Вигляд вона має, м'яко кажучи, пригнічений. Чи здалася вона?
Коли здаються ті, хто світяться надією до останнього, варто прокинутися вірі в те, що перемога можлива. Вірити – сьогодні це моє завдання, поки надія зневірилася.
Гарпія підійшла до Таї й прив'язала її руки до мотузки.
Харонс зневажливо зиркнув на мене. Так, що в моїх жилих загарчала лють.
– Що з ним робити будеш, панно?
– Любий, мені починають набридати такі старі звертання.
– Не жив, я в сучасності, щоб перейняти їхні звички. – пирхнув дух.
– Достатньо і на ім'я. – ласкаво підказала Гарпія, з ноткою насмішки в голосі. Вона кивнула на мене, – Зв'яжи його, щоб не смикався й не скоїв дурниць.
Я здригнувся. Потрібно щось робити. Бути зв'язаним – ой яка не вигідна позиція для самооборони. Я пересиливши себе все ж звівся на ноги, упершись об стіну.
– Зухвалець, ти ледь стоїш. Один удар крилом і ти, можливо, зомлієш. Зараз ти не здатен до бою. Не будеш здатен вже ніколи. – сказала Гарпія. Тая, що спостерігала за усім цим, стривожено засовалась.
– Гарпіє, не потрібно з ним битися. Відпусти його, залишивши мене.
Мені лячно від серйозності й впевненості її голосу. Звідки стільки самопожертви?
– Тає, тобою правлять почуття – найбільша людська слабкість. Я позбавлю тебе всіх слабкостей. – немов втішаючи, сказала птаха.
– Можливо це й слабкість, та не для мене. – Саламанжра звузила очі, виглядаючи більш впевненою й грізною. Харонс поки що теж не рухається. Він нудьгуючи спостерігає за усім.
– Нагадаю: лише через свої почуття ти сидиш тут зв'язана. Якби ти втекла сама, можливо й порятувалась би. – відповіла напівптаха.
– Ага, можливо. Але якби не мої емоції, чи вирішила б ти що я "цікава"? Ні. Ти б дозволила б своїм пташкам поз'їдати нас. Ми вже були б мертві. – Тая посміхнулась.
Усміхнувся і я. Дивно як в такій безнадійній ситуації вона здатна шукати плюси. Проте Гарпія права, битися я вже не зможу. Я занадто слабкий і витримаю не довго, проти Харонса.
– Відтягнути свою смерть чи не затягувати з цим насправді значення немає. Я тобі це зараз доведу, – Гарпія відступила крок від Саламандри. Я дістав клинок. Пташина правителька кивнула Харонсу й той кинувся до мене.
Насправді мені здається що привид вирішив розважитись. Шляхом наших емоцій він став ще сильнішим і раніше показував наскільки швидким може бути. Зараз Харонс атакує зі звичайною швидкістю. Неприємно усвідомлювати, що він так насміхається з мене, лише грається. Адже навіть так Харонс помітно перемагає мене в силі й точності атак.
Я програю в будь-якому випадку, це лише питання часу.
Ухилившись від чергового випаду, я не став атакувати у відповідь, а чекав що він зробить. Дух спинився вчасно. Гадаю, він знав, що так буде й очікував коли я втомлюся.
Більше він не був таким терплячим. Хлопець смикнув мене за зап'ясток і прив'язав до стіни, що наче створена для цього. Напевно, вони врахували свої помилки: мої руки закріплені міцною мотузкою по обидва боки до тіла.
– Що далі? – з цікавістю запитав Харонс, вигнувши брову.
– О, зараз буде ледь не найцікавіше. Шкода, що вперше побачити ритуал перетворення ти зможеш вже після смерті, – уста Гарпії викривилися в посмішці, а дух вишкірився загарчавши. Ці двоє схожі на давніх друзів, що знають надто багато одне про одного. І птаха щойно зачепила Харонса за живе, якщо так можна казати в випадку з привидом.
Саламандра дивиться на мене винувато. Їй страшно, хоч це й слабо видно.
– Пробач, за це. – прошепотіла вона, тремтячим голосом.
– Я розумію, – відповів я так само тихо, хоч і знав, що вона скоріш за все не почує.
Гарпія взяла глек, що стояв поряд з собі подібними десь в кутку кімнати, і покрокували до мене. Рухатися, я зараз майже не можу. Кепсько. Жінка присіла коло мене й поблажливо всміхнулася. Мені це не подобається. Вона потягнулася до моєї руки, я смикнувся як від окропу, та її це не зупинило.
– Ти міцно зв'язаний, виснажений від бою і слабкий від мого удару. Твої пручання виглядають жалюгідно. – гмикнула Гарпія, задираючи рукав на моїй лівій руці вище згину ліктя.
Вона дістала кинджал. Той, що Харонс забрав у мене. Я знову смикнувся, а дихання моє стало неспокійним.
– Що ти збираєшся зробити? – вирячивши очі, питає руда. Попри відстань, вона практично навпроти мене. Саламандра добре може бачити це.
Гарпія стисла мою руку в місці вигину та піднесла кинджал до передпліччя.
Здригнувся, розуміючи що буде далі.
Навіть розуміння, що спроби смикатись марні, мене не зупинило. Я зашипів від гострого болю, коли холодне гостре лезо клинка почало повільно розтинати мені вени вздовж. Гарпія не поспішала. Можливо це навіть приносило їй задоволення. Я поглянув на Саламандру й змусив зосередитись на ній, спробував забути про те, що зараз діється. Очі її нажахано розкриті, ластовиння стало менш помітним й тьмяним. Разом з цим я відчуваю, як починаю тремтіти й часто моргати. Як би я не намагався вгамувати дихання, все марно. Харонс зник з мого поля зору.
Я не знаю скільки пройшло часу. Тая майже безупинно повторює:
– Досить! Він же помре... Я залишуся, лише відпусти його.
В якийсь момент її наляканий голос перетворився на схлипи, а очі стали мокрими. Думки стали більш туманними.
Я не хочу, щоб Тая плакала.
Повільно повернувши надто важку голову, я поглянув на закривавлену руку. Моя кров стікає до того глечика, що принесла Гарпія. Дихати стала важче, зате ритм дихання нарешті вгамувався, сповільнився. І серце так не гупає. Здається і біль з руки по трохи зникає...
А от в очах все розходиться, темніє, повіки важчають. Чи це відчувала моя мати перед смертю? Їй стало легше і так вона пішла? Певно, настав час приєднатися до значної частини зграї вільних, до родини й друзів.
Я здавався, дозволив зімкнутись повікам.
Я помирав. Останнім, що я усвідомив перед тим як зникнути було щось дуже сумне в моєму стані.
Я помираю. Я хочу жити.