Запах Волі

Розділ 36

★Рафаель★

Гадаю, пробачати я геть не умію. Колись дуже-дуже давно на моїх очах вбили нашу матір. Я добре пам'ятаю як це було, лиш зовнішність того вовка, що зробив це, не пригадую досконало. В нього було сіре хутро, та не таке як в Зака, світліше. Ось і все, що відкриває мені моя пам'ять.
Я ніколи не пробачив би йому, однак не знаю як діяв би, якби зустрів колись. Не злякався б. Атакував його? Вбив? Висловився? Останнє, напевно, немало б сенсу взагалі.
Однак з Джекі ситуація інша. Вона дратувала мене певною мірою спочатку. З самого початку. Дратувало, що доведеться співпрацювати з незнайомкою шукаючи сестру, але я її потребував. Я точно був не в захваті від ідеї дозволити їй бути з нами, проте ще тоді, як дозволив це, потроху почав миритися з цим. Звик до неї. Джекі стала чимось звичним за цей час, невіддільною (частина/ознака) частиною нас. Потроху, з плином часу, я починав довіряти їй. Це було трохи складно, враховуючи те, що незадовго до її появи, довірившись групі гібридів, нас зрадили.
Що ж... Світ сповнений закономірностей.
Чи може справді бути таке, що Ворона не мала вибору або пристала на умови древнього духа, щоб вберегти нас? Це можливо, але я не готовий сприймати це так після того, як для мене вона стала зрадницею.
Почуття часто не дають змоги існувати здоровому глузду і мене, на жаль, це не оминуло. Не можу сприймати ситуацію холоднокровно, після такого. Іноді мені здається, що без емоцій жити було б легше. Але насправді тоді я просто існував, бо саме емоції роблять нас живими створіннями. Позаяк, сирини найкращий тому приклад. Тому доведеться мирити серце з розумом і продовжувати виживати в усьому цьому безумстві.
Нас мало б здивувати, що навіть в цих руїнах існують двері. Хтось в них ґречно постукав, а Селін кинула зацікавлений погляд в бік коридору.
– Там стіна відсутня. – нагадала Тая трохи стурбовано звівши брови.
– Ага, – кивнула Селін, підіймаючись зі сходів.
Тая нахмурилась.
– Що "ага"? Для чого стукати у двері, якщо можна просто увійти?
– Ну, ми ж створіння виховані, як-не-як. – гмикнула дівчина.
– І ти відчиниш? – уточнив я. Це вже не добре. Ворогів в нас вже забагато, щоб отак от ризикувати.
– Якби то хтось дуже хотів вами поласувати й бачив, що ви йшли зі мною, як гадаєш, чи питали б дозволу, щоб увійти? – поцікавилась мідноволоса дівчина.
– Ну...
– Ви зараз здивуєтесь.
Вона сказала це ствердно. Здивуємось від швидкої смерті?
– Щось мені це не подобається. – пробурчав Зак.
– Ми тут залишимось чи може поглянемо? – з надією запитала Тая і поглянула на всіх нас: мене, Зака і Джекі.
– Ти самогубця. – констатував факт Тінь.
– Дякую. – кивнула Тая, всміхнувшись йому.
– Це, напевно, не комплімент. – тихо мовила Джекі.
Сестра лиш знизала плечима й подалася за Селін. Їй вистачило розуму зупинитись ще в цій кімнаті, але так щоб було видно що коїться біля дверей. Я підійшов до неї та обережно визирнув з-за одвірка.
– Це ще хто тут самогубця, – прошепотіла вона з усмішкою.
– Можливо ця сімейна риса просто проявляється в мене трошки рідше, ніж завжди, – я закотив очі. – Мені ж теж цікаво. А якщо доведеться, захистити тебе тут було б легше.
Вона вже хотіла щось відповісти, але ми почули розмову біля входу в оселю.
– Здоров, Боро.
– Так-так, і тобі привіт. А чи не могла б ти мене впустити? – запитав жіночий голос на ім'я Бора. Саму дівчину за Селін ми не бачимо.
– Я сьогодні не дуже рада гостям.
– Але ж я впевнена в тебе сьогодні бенкет. Запроси мене, свою любу подругу, на свіже м'ясо.
Селін тихо пирхнула, а Бора продовжила ще завзятіше.
– Ну, Селін. Я чесно-чесно не розповім Гарпії.
– Про що? Я не порушую її вказівок, – здається власниця дому всміхнулася.
– Звісно. Звісно ж не порушуєш. Але це тимчасово, так?
– Боро, чи не тобі знати яка я іноді жадібна?
– Ненаситна, скоріше. – буркнула Бора. – То що? Поділися смачненьким, будь ласочка.
– А що мені з того?
– А... – Бора затихла, а потім, в надії якось виправити своє становище продовжила. – Та я ж їх бачила тоді, в центрі. Коли вони розмовляли з Гарпією. Я погоджусь узяти меншу їхню частину!
– Їх же четверо... Хочеш когось одного? Ти мене дивуєш. – сказала Селін.
– Ні. Оце вже ні, точно. Але можливо ти погодишся віддати мені хоча б отого дрібного? Ну, він може навіть геть дитина. Ти й трьома старшими наїсися.
Тут до мене з Таєю приєднався Зак. Гадаю він і раніше слухав розмову, якщо підійшов саме зараз. Саме з таким ображеним виразом обличчя.
Саламандра поблажливо йому всміхнулася і якось аж заспокійливо погладила його по плечу, тихо прошепотівши йому:
– І зовсім ти не дрібний.
Зак нахмурився, але змовчав. Що ж, тут ледь не всміхнувся навіть я. Він виглядає як ображена дитина і це чомусь здається милим. Хоча якби не така його реакція я б ніколи й не подумав, що йому не подобається його ріст. Тінь справді значно нижчий мене і навіть трохи менший Таї, але я не думав що цього можна соромитись. Позаяк, зріст ми не обирали.
– Ні, Боро. Я все-таки ненаситна, тому всі вони мої. – знизала плечима Селін і почала повільно зачиняти двері.
Тая вийшла трохи вперед заглядаючи, а я за нею. Бора мала світле волосся й такі ж крила. Дівчина, теж фурія, мала худі плечі й не дуже худорляву статуру. Шкіра в неї була як і в Селін, та більш бліда.
Бора помітивши нас рвучко кинулась до нас, атакуючи. Ми сахнулися, швидко задкуючи.
– Я ж казала, вам немає чого боятися. Тут безпечно. – спокійно сказала Селін. Бору немов щось стримало. Невидима стіна не пускала її до будівлі. Фурія ще якийсь час шкірилась, та врешті-решт розчаровано здалась.
Я обернувся до сестри, почувши її сухий та надто різкий смішок.
– Як так сталось взагалі?
– Якби все було так просто, чи питала б вона дозволу зайти? – кутик уст Селін непомітно смикнувся знову натякаючи на усмішку.
– Що ти за стерво таке, га, Селін? – пробурчала Бора.
– І все ж ти поясни чому вона не може ввійти. – тихіше попросила Джекі, що теж підійшла до проходу й стала неподалік від Зака, який час від часу кидає на неї застережливо погляди. Йому її компанія не дуже подобається.
Тут я його розумію.
– Сюди можуть заходити лише ті кого впустила власниця будинку.
– Тобто, ти? – мовив я.
Селін кивнула.
– Тобто, я.
– Але ми ввійшли без твого дозволу. – заперечила Саламандра,– Ну, ти нас впустила, так, але словесно цього ніяк не підтверджувала.
– Бо ви смертні, не сирини.
– А Харонс? – спитав Зак.
– Харонс? – повторила здивовано Бора, що все ще не пішла і схоже слухала нас. Вона з цікавістю поглянула на Селін. – А ти його не знаєш?
У власниці дому злетіли брови.
– А маю? Я про нього навіть не чула.
– Ну він же нещодавно приходив до Гарпії... Чи то було не нещодавно... – задумано сказала Бора.
– Коли? Ти тут набагато довше мене, наскільки мені відомо. – спитала Рябокрила.
– Коли живеш так довго, час, здається, тече по-іншому. Він приходив сюди не давніше, ніж два століття тому. Ну якщо мене не підводить пам'ять. – мовила Бора.
– Це ж як має підводити пам'ять, щоб аж так помилятися.... – пробурчала Тая собі під ніс.
– Гаразд. Дякую, за цінну інформацію, Боро, але я тебе не впущу сьогодні. Бувай.
І поки Бора не встигла заперечити, Селін зачинила двері.
– І чому ця інформація така цінна? – спитав я.
– Тому що, по-перше, ми дізналися, що він знайомий з Гарпією, а це значить що можливо пішов саме до неї. Для вас нічого доброго це не означає. І, по-друге, він набагато-набагато та старший за мене. Тобто, сенсу з ним боротись немає, він однаково сильніший. – байдужим тоном пояснила вона.
– Які в нас є варіанти? – запитав Зак.
Перед тим як Рябокрила щось відповіла, Саламандра швидко вставила:
– Варіанти, які передбачають виживання кожного з нас.
– Ну тут лиш віра що туман вас виведе. Єдиний спосіб. – фиркнула вона.
– Але поки ми тут, цього не станеться?
Селін кивнула. Справді нічого хорошого.
Ми знову почули стук у двері.
– Боро, я ж сказала тобі йти звідси, – втомлено простогнала Селін знову відчиняючи двері.
Але ні.
Щось всередині мене обірвалось.
– Ой. – видихнула Селін округливши очі.
– Ой. – хижо всміхнулася їй гостя.
Ми з Таєю швидко повернулися до решти й стали готові до захисту. Але цього разу жоден з нас не думав що ми дійсно готові до бою.
– Хочете бийтеся, хочете – ні. Я просто скажу, що прийшла не сама. – загрозливо мовила пташина правителька. З її тіні вималювався образ темного хлопця. Духа. Харонса.
Однак вона казала не про нього. Біля входу я помітив ще кількох крилатих створінь. Та як раніше сказала Селін, напівптахи не можуть увійти без її дозволу, окрім хіба що Гарпії. Кілька сиринів стоїть на вулиці та не можуть увійти, лиш вичікують.
Натомість проникли інші істоти. Чи можна їх взагалі назвати так? Істотами? Вони менші нас, та не сильно. Обличчя перекошені й жаскі. В декого я помітив малі ріжки, у всіх крила, але не як у птахів, а радше як у кажанів.
– Зі мною прийшло кілька ґорґульй, якщо ви вирішите пручатися. Але я в цьому сумніваюся. – вона небезпечно зблиснула очима. Харонс поряд з нею носив схожу загрозливу посмішку.
– Для чого ти тут? – для мене надто важко було втримати твердість й упевненість голосу.
– Для чого? Мене зацікавила Тая. Прийшов час вирішити що з вами буде далі. І, звісно ж, мій давній друг мені допоможе. – вона поглянула на Харонса.
– Звісно ж.