Запах Волі

Розділ 46

★Тая★

У холодному зимовому лісі тихо, по трохи починає сутеніти. Цей спокій і мовчання, ніби все навколо затамувало подих, не передбачає нічого хорошого.
Я легенько стискаю руку Зака намагаючись заспокоїтись. Моя тривога нічим не виправдана, так? За кілька кроків йде брат, а біля нього Джекі. Ще далі чимчикують дві напівптахи, що здаються дуже різними за своєю поведінкою. Ная йде здебільшого похмура, іноді щось спокійно бурчить собі під ніс. Селін більш весела і з легкою усмішкою розповідає їй щось. Якось підозріло швидко вона змирилась з долею нокса.
Я навіть не знала його імені...
Ні. Гаразд, це не те, про що мені можна хвилюватися зараз. Його вже не повернути. Проте ми зараз живі і найближчим часом я не дозволю померти комусь зі своїх близьких. Жоден з нас ще не і безпеці, тож скорботи я лишу на потім.
Щось, що нагадувало округлий гриб, упало на землю за крок від Зака. Я здавлено охнула, коли через кілька секунд все навколо хлопця було оповите темним серпанком, це вже точно було не нормально. Він практично повністю опинився в незвичному тумані. Здається він кашляє, проте дивним чином щось ніби глушить всі звуки з темно сірої хмари чогось, що поширювалось. Це ніби швидко поглинало Тінь.
Звуки з туману геть припинились і це лякає мене ще більше. Я покликала Зака. Не почувши жодної відповіді ринула до нього в темний серпанок. Мій черевик ще й не торкнувся пітьми, як хтось відсмикнув мене назад. Це сталося саме тоді, коли перед моїм носом промайнула стріла й впевнено вгризлась в холодну землю.
Хтось робить усе, щоб не підпустили мене до Зака. Очевидно, цей хтось ворог.
Той же ворог що вбив нокса.
Я хутко обернулась до Рафаеля. Брат у вовчій подобі став в стійку готовий як до захисту, так і до атаки. Він більш спритний у вигляді вовка, а зараз саме це може врятувати життя. Джекі нервово й співчутливо спостерігає за Наєю, яку така ж стріла відмежувала від.. ідентичної хмарки темряви, що й у Зака. А Селін.. її немає. Очевидно її теж забрав туман. Згадуючи про туманне місто, як ми всі його назвали, це звучить, м'яко кажучи, страшно.
Ще одна стріла опинилась десь дуже близько біля брата, проте він встиг відскочити. Джекі нажахано зойкнула. Ще б трохи і я б не мала нікого живого з сім'ї поряд. Лише від однієї думки про це серце ладне завмерти назавжди.
Цього разу я помітила дещо. Постріл був інакшим, слабшим і більш неточним, аніж два попередніх. Так, кількість нападників невідома, але принаймні один не найкращий у своїй справі.
Поки ніхто не зробив наступного ходу, я вирішила, що час діяти мені. Хто як не я повинен зчинити необдуману дурницю?
Впевнено ступивши крок уперед, я висмикнула стрілу з твердої землі й підняла вгору, вище голови.
– Агов, боягузи! – гучно мовила я, ледь задерши підборіддя. Я намагалась надати голосу максимальної впевненості, але не обійшлось без щирих зневаг, за вбивство нокса, що нічим їм не завинив, нахабства та виклику, з якими я несвідомо звертаюсь до кожного хто відчутно переважає мене в силі. Адже поки я не бачу ворога, я точно не можу бути сильнішою. Також я роздратована. Ох як це невдало для нас зараз.. Раф, певно, вже обдумує план як би нам вибиратися з цього. Авжеж, зараз саме час закопати нас ще більше.
– Якщо вже й вирішили нас убити, то спустіться і бийтеся на рівних! Звісно, якщо у вас ще лишилось хоч трохи гідності.. Але це навряд. Як хтось, ким править честь, міг би вбивати беззахисних і беззбройних істот з засідки? Навіть не зрозумівши як вони сюди потрапили.. Ой як не виховано! – продовжую я опустивши стрілу, а проте не погляд. Гострим оком я вдивляюсь в віти дерев, де здавалось би неможливо сховатися, та я впевнена, що стріли летіли звідти.
– Тає, здається, ти підписала нам смертний вирок. – тихо й навіть злякано пробурмотіла Джекі. Я гмикнула, не повертаючи до неї голову. Я вишкірилась до невідомого майбутнього. Іноді мені здається, що сам страх міг би мені вклонитись, адже я точно не збираюсь йому підкорятись.