Запах Волі

Розділ 49

★Зак★

Тіло здається напрочуд невагомим і, можливо, на це впливає наше місцезнаходження. За кілька кроків від мене попереду повільно просувається жінка, але кроки здаються дивними. Наче вона пливе над землею, а не переставляє ноги.
Висока струнка пані має чорне як земля хвилясте волосся та чорну сукню, що сягає підлоги. Вбрання неймовірної краси обшите мереживом по подолу і ніби усипане багатьма дрібними зірочками. У вухах жінки сяють сріблясті сережки у формі місяця і сонця.
Вона повернута спиною до мене й Селін, яка зараз має дещо спантеличений вигляд, тож обличчя розгледіти не можу. Однак чомусь я впевнений, що гарне у неї не лише вбрання.
У руці жінка тримає смолоскип, яким освічує нам шлях, хоча чомусь тут не так уже й темно. Кам'яний стеля місцями поросла світлим мохом, що світиться. Вперше бачу таке. Але й кристали біля стін тунелю по обидва боки, які також світяться, я бачу вперше.
Куди ми йдемо? Чому? За ким? У мене немає жодної відповіді на купу питань, проте по якійсь причині за весь наш шлях ні я, ні Селін не промовили й слова. Гадаю, йдемо ми довго, але я не пам'ятаю як це почалося.
Я.. напевно, втратив свідомість від отруйного гриба? Це звучить навіть безглудіше, аніж насправді є. Коли я знову розплющив очі то вже йшов за цією пані з смолоскипом.
Може це смерть?
Слабко струснув головою, намагаючись позбутись дурних думок. Досить з мене такого.
Та й чому смерті бути такою прекрасною?
–Селін.. Де ми?–Ледь чутно питаю я. Не лише тому, що хочу щоб загадкова жіночка нас не чула, але й тому, що мій голос виявився захрипшим. Проте це однаково не було надто тихо, з луною, що відбивалася від каменю.
–Якби ж то я знала.–буркнула Селін.
Загадкова жіночка ніяк не відреагувала на нас.
–А це..?–я кивнув на неї, говорячи ще тихіше.
Селін вже здається вже збиралась щось відповісти, але раптом пані роздратовано зітхнула і мовила, не обертаючись, таким голосом, наче повторює це вже не вперше:
–Ні, я не Смерть. Моя подруга розважається далеко від ельфів, ближче до людей. Ні, я не Ніч. Це місце поважає навіть вона, тож сюди не потрапить жодне з її порідь.
Селін не виглядала здивованою. Я ж витріщівся на жінку з відкритим ротом. Тепер вона здається більш страшною. Авжеж, хто міг би так говорити про Смерть чи саму Ніч.
Вона продовжила, передбачаючи мої питання:
–І ні, я вже точно читаю думок. Ви, смертні і не зовсім, навіть не уявляєте наскільки ви усі схожі одне до одного.
–Ти повелителька всіх подорожніх, шляхів і роздоріжь. Вибору. А ще магії усіх чаклунів та чаклунок...–мовила Селін.
–І відьом?–що ж, можливо мені не дуже вдалось приховати деяку огиду й острах в голосі. Селін м'яко всміхнулась, хоч і не повернулась до мене. Відповіла Пані В Чорному.
–О ні, звісно ж ні. Відьми й відьмаки займаються іншою магією. Їхні покровителі трохи.. гм.. інші.–вона задумалась на трохи, після чого похитала головою. Вогонь поколихнувся в її руці.–Відьмами народжуються. Чаклунами стають такі ж як і ви, смертні. Але зазвичай це люди. Деякі з них кому пощастило знати трохи більше, аніж решта.
–Але.. що покровителька чаклунів та подорожніх робить у.. де це ми? В тунелях?–мовив я трохи невпевнено. Насправді ніколи не розмовляв з кимось аж настільки казковим, це все ще здається нереальним. Я не розумію чи правил но поводжусь, проте здається богині абсолютно байдуже на те, як я розмовляю.
–Це все боротьба ельфів. Хтось вирішив, що можна об'єднати клани лише змінивши історії іхніх покровителів! Ну що за маячня? Ніякого спокою з цими довгоногими. –помітно роздратованим голосом парирувала вона.
Ельфи, довгоногі.. Колись у зграї хтось розповідав про них. О так.
Кажуть, всьому своєму ремеслу цілителі навчилися від ельфів. Це не зовсім так. Кайла, одна з старших цілительок зграї вільних, казала, що гібриди трохи вдосконалили методи ельфів, хоча це лише тому, що ми не володіємо ельфійською магією.
Кайла також розповідала, що колись потрапила в товариство ельфів і сама навчилася усьому від них. Я все ще не знаю скільки з цього було правдою, проте вона була найкращою цілителькою зграї.
–Якщо ви не Смерть чи Ніч, якщо вже на те пішло, то чи не могли б ви сказати куди ведете нас?–обережно запитала Селін.
–Ви от-от дізнаєтеся.–лише й відповіла богиня.
Вже за кілька кроків тунель, що здавався ще дуже довгим, немов зник. Я озирнувся назад, але його там не було. Натомість ми опинились в прекрасному саду, що саме розквітав і покрився свіжим зеленим листям. Це здається сном більше ніж раніше, позаяк коли ми були з усіма у лісі повсюди лежав сніг.
З десяток кроків від нас на теплому сонці виблискує невеличке озеро. Густа трава простягається до самої води, а на берега березі до води похилилася, напевно, старезна верба, спустивши довгі коси до води. Через якусь відстань від неї розкинулося ще кілька дерев вигадливо покручених природою. Росте багато кущів та буяють різноманітні трави й квіти. Запах сильний, проте не дурманить голову, чому я дуже радий. Не часто маю змогу просто насолоджуватись приємним ароматом квіточок. Ой а їх тут багатсько. Чомусь мені здається, якщо б на моєму місці була Джекі, цілителька охоче лишилась тут жити.
Десь неподалік співають пташки. Справді втішно цвірінькають, а не дратуюче. Що ж, дятлів я особливо не люблю, а тут їх немає.
Це місце нагадує дитячу казку. Немов би так виглядав світ, якщо б добро нарешті перемогло зло і все було добре. Місце, за яке боряться, у яке хочуть повернутися. Місце, з якого не хочуть йти.
Шкода, що навіть казка стає підозрілою коли ти виростаєш. Гадаю, це найбільша прикрість в дорослішанні.
Не Ніч і Не Смерть, покровителька подорожніх, виборів та чаклунів, зникла разом з кам'яним тунелем.
–Селін.
–Га?
–Нам треба якомога швидше звідси вибратися. Є ідеї?–спитав я, ніяково усвідомлюючи, що сам скоріш за все безсилий. Але мені здається, що Селін, як колишня фея, може знати трохи більше.
–Та звичайно,–буркнула вона. –Нічого не трапляється просто так. Однак для чого Вони тут, оцього я точно не знаю.
Я простежив за її поглядом й помітив дві жінки, що йдуть до нас, але нас ніби не помічають за своєю суперечкою.
Одна з них, ростом приблизно з Селін, має пряме світло русяве волосся й рум'яні ланіти. При розмові вона активно жестикулює тонкими кистями рук. Одягнена дівчина в сукню трохи довшу колін, світло зелену з квітковим візерунком. Зображені рослини здаються навдивовижу справжніми.
Поряд з нею йде жінка не на багато вища за мене. Не густі чорнильно чорні пасма хвилями спадають їй на вузькі плечі. У неї тонкі ніжно рожеві губи й акуратний ніс. Тонкі брови та не густі вії, що накривають яскраво сірі очі, достоту як у мене. Струнка і впевнена постава, навіть з феєю поруч. Для того аби виглядати точнісінько як раніше їй не вистачає лише палиці. І дурнем був би той, хто сказав, ніби вона беззахисна, лише через не міцну статуру.
Я міг би упізнати маму, навіть якщо б вона була на іншому березі озера, а її зовнішність знаю ідеально і ніколи не забуду. Мене надзвичайно жахає те, що насправжки я більше не зможу побачити маму. Це лише сон.
Злегка закололо очі, я змусив себе відігнати погані думки. Не час про це думати, потрібно повернутися до решти, Рафаеля, Таї і Джекі. З живими краще, не можна проміняти це на ілюзію щастя уві сні. Це лише марення.
Відчувши як щось торкнулось мого плеча, я здригнувся. Селін слабко підбадьорливо всміхнулась мені, трохи стиснувши моє плече.
–Вони прийшли щоб відвести нас звідси, так я думаю. Навряд чи це аби хто для тебе. Але.. не хвилюйся сильно, все буде гаразд.
Я ледь помітно кивнув її словами. Я принаймні сподіваюсь, що вона не бреше.
Мама не виглядає вдоволеною розмовою, проте не відповідає нічого. Я задумався, чи може це бути одне з тих місць де вона не може розмовляти, через те, що мертва? Якщо, це справді так, то дуже прикро. Я хотів з нею поговорити, але можливо буде хоча б змога відповісти на її слова коли я був без тями.
Здається вона нас ще не помітила, лише й супить темні брови, спострерігаючи за феєю поряд.
Ми повільно пішли до них. Здається, Селін теж не цілком готова зустріти старих знайомих.
–Ось такі місця завжди біля води? Минулого разу я теж опинився біля озера.–пробурмотів я, намагаючись відволіктись.
Селін здивовано вирячилась на мене.
–Минулого разу?
Коли дівчина не дочекалася відповіді, вона похитала головою.
–Це може бути пов'язано саме з тим місцем де ти був. Я не можу сказати точно. Але вода це провідник не гірший за богинь. Причиною цьому стало те, що нічого без води не існувало б. Ну можливо ще відображення.
–А що не так з відображенням?–не зрозумів я.
–Все чудово, але ми зараз можливо можливо трохи ближче до середини ніж може здатися. Ми не на жодній стороні, ні живі, ні мертві.
–Це звучить жахливо.
–І складно. Вибач, я сама не зовсім розумію чому так. Це не зовсім моя спеціальність – розуміти. Я відчуваю.
Можливо в цьому є сенс. У мене буває якесь передчуття перед небезпекою, гадаю у Селін може бути щось схоже.
Ми підійшли до двох жінок.
–Дафна. Яким чином ти тут? Чи це не ти? –поцікавивалася Селін у феї, яка саме замовкла. Вона не виглядає як ворог, а Селін її здається знає. Це однозначно добре. Мама вперше звернула увагу на мене і погляд її став настільки ніжним, а на обличчі показалася м'яка лагідна усмішка, що щось всередині мене тріснуло. Я не мав жодних сумнівів, це вона. І скільки часу не минало б, мені однаково боляче думати про те, що її більше немає. Можливо, це відчуття вічної глибокої прірви всередині, наче хтось відірвав шматок мене, не зникне вже ніколи.
Міра так і дивилась, не сказавши ні слова.
Фея, та, котру зовуть Дафною, вочевидь помітила мій погляд і недбало пояснила:
–Вона все ще мертва. Тут не її місце, тому вона сьогодні слухач. Ви ще ніби живі.
Ось це "ніби" мені неабияк не подобається. Міра сумно і беззвучно зітхнувши, знизала плечима.
–Думаю, ви зустрінете цикад, але через те, що ти,–вони ткнула пальцем в Селін,–ще частково фея, вони можуть і пропустити вас. Ну або ви помрете, але це надто нудно.
–Вони це..–я не встиг договорити через Дафну, котра раптом клацнула пальцями перед моїм обличчям, що я аж відскочив від неї.
–Немає часу пояснювати! Якщо ви тут ще затримаєтеся то ваше тіло може не витримати. – фея хутко закрокувала до водойми, лишивши нас позаду.
–Агов, зажди! – Селін намагалася її наздогнати, однак здається її зараз турбує не лише втрата тіла. Ми з мамою мовчки перезирнувший, поспішили за ними.–Що сталось з нашим домом? Де.. де решта? Дафно, не мовчи!
Дана щось відповіла не гучно, проте я мав би почути це. Не почув. Здається тут справді щось не так, хоче поки що не те щоб я засмучувався. Справді не люблю підслуховувати, але мої вуха зазвичай у мене не питають щодо цього.
Селін з широко розплющеними очима й привідкритим ротом вирячилась на фею.
–Але ж..як так?
–Досить про сумне. Вам справді варто поквапитись.–промовила Дафна, зітхаючи.
Мама розгляда фей, а на Селін дивилась якось наче навіть співчутливо. Можливо Дафна розповіла їй про те, що так вразило фею.
Ми прийшли до самого берега. За кілька кроків від нас росте верба, чиї довгі віти спускаються до самої води, що виблискує на сонці. У цих же променях, чи можливо в їхніх відблисках, з'явилась дивна істота. Створіння сидить на одному з гладких каменюк що визнають з води. Воно має крила, мов у метелика. Величенького такого метелика, однак все ще прекрасного. Ніг істота не має, лише півтора метровий хвіст, що покритий дрібними блакитними лусочками. Ознак, що могли б вказувати стать, я не помітив. Воно має темно русяве волосся до підборіддя, а коли заговорило по голосу неможливо було розпізнати чоловік це чи жінка. Бо здавалось наче і те і інше одночасно.
Про таких химер я ще не чув.
–Цикада.–напів видихом прошепотіла Селін якось роздратовано.
Цикада уперлась ліктем на місце, де у мене були б коліна, та підперла голову.
–Давайте побалакаємо.
Міра підійшла ближче до мене, трохи вийшовши наперед. Здається, не важливо скільки часу минуло б, не вижливо де і коли, вона однаково прагне захистити мене.
–Нам немає про що говорити. Нам потрібно йти зараз, а інакше ми помремо. І можливо тобі це навіть сподобалось би, проте ми неабияк поспішаємо.–я вперше за довгий час почув Селін такою лютою.
–Запевняю, феє, ти будеш задоволена результатом не довгої розмови,–фиркнула цикада.
Я поглянув на Дафну, насупивши брови. Вона лиш знизала плечима. Схоже не усі феї тут ненавидять цикад.
–Поквапся. –стиснувши зуби процідила Селін.
–Отож, минулої нашої зустрічі ти, здається, трохи образилась..
–Образилась?–перебила її Селін, тепер ще більш роздратовано.
Вона має вигляд наче накинеться на кожного хто скаже ще хоч щось або просто потрапить під руку. Ігноруючи здоровий глузд, я обережно торкнувся її передпліччя.
–Що б там між вами не сталося раніше, краще хай вона договорить, що хотіла і ми підемо. Так буде швидше, я гадаю.–тихо і наврядчи дуже впевнено просимо в я, не дивлячись на неї.
Якийсь час вона мовчала, нічого не відповівши. Проте рябокрила все ж слабо кивнула й насипоено втупилась поглядом в цикаду.
–Тож,–істота продовжила, зітхаючи,–я відпущу вас і віддам один з наших дарів.
Дафна зацікавлено повела бровою.
–Що за подарунок?
Цикада звідкись дістала малесенький шкалик, де всередині коливалась неприродно яскрава рідина. Створіння не надто обережно кинула його враженій Селін, котра ледь спіймала пляшечку.
–Я справді сподіваюсь що це не отрута.–буркнула дівчина.
–Хотілось би, але ні. Це зцілення. Якщо напоїти цим будь яку істоту, що дуже поранена, чи помирає, чи дуже до того близька, зілля все виправить. Можливо навіть мертвого воскресить. Але не раджу оцього перевіряти. –пояснювала Цикада.
–Ти це просто так віддаєш нам?–запитав я, не приховуючи недовіру в голосі.
–В знак вибачення вашій злопам'ятній подрузі. Навіть ми не хочемо мати конфліктів з феями.–неохоче мовила крилата.
–Нічого собі, а ти виявляється гарант безпеки.–сказав я, закотивши очі.
–Аякже.
Селін гмикнула і сховала пляшечку в кишені штанів.
–Дякую.–тихо-тихо сказала вона,–Але нам справді час повернутичя до реальності.
–Гаразд, більше не затримуватиму,–цикада всміхнулась, наче закінчила справу, що довгий час нервувала її лише при згадці. Після цього вона булькнула в сині води озера, не прощаючись.
Селін підійшла ближче до води і обернулася.
–Дафно, ти ж можеш блукати  сновидіннями, так? Я сподіваюся, що ти і мене навідаєш скоро.–після того як фея м'яко всміхнулась їй, Селін поглянула на мене простягаючи руку,– Гайда. Все що нам потрібно, це зайти у воду, тут не можна залишатися.
Я кліпнув, перевівши погляд на матір, що все ще стояла поряд та зараз по її виразу обличчя і не скажеш, що вона не жива. Я згадав, що більш, імовірніше за все її не побачу, а коли бачив раніше не міг сказати і слова.
Я похитав головою рябокрилій. Її очі розширились.
–Ти ж розумієш, що мене на шматоя розірвуть, коли дізнаються що я тебе тут залишила? Не дуркуй, пішли.
–Я..я повернуся, чесно. Просто.. дай мені кілька хвилин, гаразд? – я знову поглянув на матір, намагаючись запам'ятати кожнісіньку деталь її зовнішньості.
–Не барися.–врешті-рещт зітхнула рябокрила й ступила у воду.
Я повернувся до Міри повністю.
Ми майже ніколи не маємо шансу попрощатися з кимось, хто вже не скаже нам і слова в реальності, поза сновидіннями. Однак, чомусь коли ми думаємо про таку можливість всім здається, що після цього стає легше. Частково, це правда. Та від усвідомлення остаточного прощання не стає менш боляче навіть з плином часу. Щось в душі ніби знову кровоточить.