Зруйновані серця

Розділ 1

Білий колір оточує мене – білі стіни, біла стеля, підлога, все в кабінеті біле –  білий колір невинності, чогось милого. Як же я не підходжу до цієї невинності, не підходжу а ні характером, а ні одягом, який повністю чорний.

Білий колір неначе насміхається з мене, продовжуючи нагадувати мені, що моя душа не така і чиста, вона темна, зломлена. Голос привертає мою увагу, але я не дивлюсь в очі людини, яка сидить переді мною та намагається налагодити наші стосунки.

–Ну що, Роуз, кошмари більше не з'являлись?–запитує містер Шейн, мій психолог, і хоча кошмари не припинялися уже багато років, я не хочу йому про це казати, не можу довірити комусь, що кожен раз, як я закриваю очі, то бачу його, не можу розповісти про те як кричу та намагаюсь вирватись, але тільки провалююсь в темноту.

–Їх більше не має.–відповідаю я спокійним голосом, занадто спокійним і в доктора напевно виникають підозри та він не говорить про них, знаючи що я тільки замкнусь в собі.

–А як ти себе почуваєш?–це питання він задає регулярно, уже дев'ять років, після того як мене знайшли і моя мама вирішила, що мені потрібен психолог, і від тоді він запитує: "Як я?". Та навіть через стільки років, я повторяю: "Я в порядку", і ні разу не зказала що мені погано, що мені боляче, чи що мені потрібна допомога–це все гордість, якої я не позбулася, бо навіть тоді коли я виходила з підвалу в якому провела два місяці, моя голова була високо піднята і я не проронила ні сльозинки, тільки коли приїхала додому і дізналась правду, тільки тоді я заплакала.

Доктор Шейн продовжує говорити про мій стан, що мені потрібно приймати пігулки, від яких мене нудить, про те що мій емоційний стан не змінюється і над цим потрібно працювати, і т.д.

Тільки я не слухаю його, думками я уже далеко і моє тіло прагне опитись там, де і вона, там глибоко під землею, разом з нею.

                                   ***

Стою біля могили і розумію що вона мала належати мені, що я повинна була лежати в ній, її повинні були викопати для мене. Але там інша людина, яка померла через мене, лише тому що я так похожа на іншу людину, тільки через мою зовнішність вона лежить під землею.

Дивлюсь і розумію, що могила така маленька, як вона там помістилась, вона ж була вищою. Але я не пам'ятаю якого зросту вона була.
Не пам'ятаю її голосу, її зовнішності, навіть обличчя тепер стає розмитим. Дивлюсь на мармуровий надгробник, а точніше на надпис:
                   
                            Кая Віола
                              Евінг
                         2010-2013

Кая. Її ім'я останне що я пам'ятаю про неї. Моя маленька люба сестричка, яка завжди посміхалась, зараз лежить під землею. Він убив її, викравши мене, тільки тому що я похожа на його покійну дружину. Стела. Ще одне ім'я яке я не забуду.

Опускаюсь на коліна біля її могили, та кладу руку на землю під якою вона лежить. Це не правильно, вона повинна була ще жити. Чому прощалась із життям я, а померла вона? Чому життя настільки не справедливе? Але я не здамся, заради неї, і якщо я знайду його, то уб'ю та як він убив її. Один постріл між його очей, і мій кошмар зникне...