Зруйновані серця

Розділ 16

Всі мої однолітки, а саме дівчата, розповідали про свій перший секс, про оргазм, та те що з ними робили їхні хлопці. В той час як мене це лякало, дотики чоловік лякали мене до чортиків. Коли усі вважали мене повією, тільки тому що я завжди всім відмовляла, і посилала якомога далі, я ж на справді ніколи навіть не цілувалась.

Мені було страшно уявити що чиїсь руки чи губи будуть на мені, я думала що справлюсь, та коли хлопець підходив до мене, я відразу тікала. І я не поборола цей страх, навіть не могла уявити, що хтось мене зможе просто возбудити, не говорячи вже про оргазм.

Тоді чому зараз я відчувала незрозумілу
пульсацію між ногами. Намагаючись переконати себе, що це тільки від страху, я випила другий стакан мартіні, та вирішила направитись до вбиральні.

Я ішла коридором, злегка похитуючись і навіть не від алкоголю, а від того що мої ноги і справді мене не тримали. Та коли я майже дійшла до кімнати з табличкою туалет, сильна рука схопила моє зап'ястя, та мене затягли до маленької комірчини, притискаючи до стіни.

Я дивилась на тверді груди перед собою, і розуміла що опинилась в пастці між стіною та чоловічим тілом. Я проковтнула ком в горлі, та повільно підняла голову. Сині очі дивились на мене, він був спокійним, але не його очі, в яких бушувала буря з емоцій.

–Що ти...–повітря раптом стало менше, і я не могла вимовити і слова.–Що ти робиш?–мій голос був тихим.

–А що я роблю?–його голос був рівним, та спокійним.

–Відпусти мене.–Я старалась звучати голосніше.

–Чому?

–Просто відпусти.–мене почало трісти, а голова почала крутитись.

–Назви мені одну нормальну причину.–я відвела погляд, не всилі витримати контакт.–Подивись на мене, та скажи чому я повинен тебе відпустити?

–А чому ні?–я вирішила відповісти питанням на питання, на що він тільки посміхнувся.

–Ти хочеш показати що тобі не страшно, але це далеко не так.–я задумалась над його словами, а тоді наважилась подивитись в його очі.

–Ти нічого не знаєш про мене, щоб судити.–Мені голос став голоснішим ніж був.

–Да невже? –він наклонився на рівень мого обличчя, та поставив руки по обидві сторони від моє голови, повністю ловлячи мене в пастку.–Ти не уявляєш собі, як помиляєшся.

–І в чому ж я помиляюсь? У тому що ти мене незнаєш? В чому саме?

–Я знаю достаточно, щоб говорити про тебе, тому так ти помиляєшся.

–Ні, це ти помилився, бо ти нічого не знаєш про мене.–його пристальний погляд пройшовся по моєму обличчі, а тоді і по тілу. А тоді він нахилився до мого вуха та прошепотів.

–Те що ти смілива не означає, що ти немаєш права боятись, бо сміливість не завжди означає хоробрість, тому можеш боятись мене скільки хочеш, але ти знаєш що від мене не втечеш.–А тоді він відходить від мене, та знову оглядає пристальним поглядом.
–Більше того у тебе немає панічного приступу, навіть коли я так близько.

І тільки зараз я зрозуміла, що моє тіло не трісе і я дихаю нормально. Що за фігня? Чому у мене немає приступу, як це можливо, адже навіть рідного батька я стараюсь уникати, бо не можу витримати його дотиків. Я дивлюсь на нього, а тоді виходжу з кімнати, та біжу на вихід з клубу.

Але як тільки опиняюсь на вулиці, сльози течуть по щоках і я не можу їх зупинити, але я і не намагаюсь. Коли сідаю в машину, та відразу їду до гуртожитку, але навіть по дорозі я не можу зупинитись, і навіть коли заходжу до кімнати та бачу, що Емі спить я просто лягаю в ліжко, але не можу заспокоїтись, тому ще одна безсонна ніч мені обезпечена.