Вулиці наших книг

._4_.

Вона ніколи не носить червоних суконь.

– Ассо!

Подруга махає їй рукою і наближається до дівчини.

– І як мені сьогодні тебе називати? – Асса поправляє червону сукню і сідає на лавку.

– Називай як хочеш. Що там? Розкажи! – дівчина стискає в пальцях легеньку куртку і очима, повними цікавістю, дивиться на подругу.

– А що розказати? Я чекала його, щоб передати книгу, але він не прийшов. А потім наздогнав мене аж тоді, коли я сіла на автобус.

– Я ж не про це! – дівчина накручує на палець пасмо волосся. – Розкажи, який він?

– Е ні, подружко. Хто, як не ти переконувала мене, щоб я тобі нічого про нього не казала?

– Ну Ассочко, ну будь ласка!

– Ні, – суворо відповідає вона. – Вам не можна бачитись, ти взагалі знаєш, хто були його батьки...

– Що-о-о? – дівчина хапається за слова подруги, як за рятівний круг. – Звісно, що не знаю! А ти його знаєш?!

Асса накриває долонею губи, ніби боїться, що слова самі вирвуться назовні.

– Забудь. Це взагалі не моя справа... Я просто передала книгу. На тому все.

– Але...

– Послухай свій розум, подружко, і, можливо, тоді ти зрозумієш усі мої перестороги.

Дівчина зітхає.

– Ти права. Це було б нечесно.

Асса усміхається.

– А взагалі він дуже красивий, – по-замовницьки підморгує вона.

– Ассо! – кидає дівчина, але на її обличчі вже починає розпливатися зрадницька посмішка.

– Забудь. Йому під п'ядесят, він страшний і має шестеро дітей.

Вона робить суворий вигляд, і врешті-решт через мить вони разом заливаються сміхом.

– Дякую, – дівчина обіймає Ассу за плечі.

– Нема за що. Звертайся.

Вона знову розпрямляє свою червону сукню і підводиться з місця.

– Мені пора. Якось ще побачимось.

Асса йде, і дівчина залишається сидіти сама у роздумах.

Телефон перериває її думки.

m. t. k.
не лякай мене. це правда?

«правда, Емті. усе, від початку до кінця...» – набирає вона.

Телефон миготить червоним попередженням «забагато символів», і дівчина стирає повідомлення.

v. r. c.
пробач.

m. t. k.
то ж була не ти..?

v. r. c.
а ти як думаєш?

m. t. k.
ні. ти інша.

v. r. c.
звідки ти знаєш?

m. t. k.
а я помиляюсь?

v. r. c.
ні. ти правий. я не така, тому що ти знаєш, що ми ніколи не побачимось...

Телефон знову миготить попередженням, і дівчина ледь не розбиває телефон зі злості. Витирає повідомлення.

v. r. c.
ні. бо ми ніколи не побачимось.