Вулиці наших книг

._14_.

«Тебе не існує, існують лише вони.»

«Ти не можеш навчитись більше, ніж вони...»

«...Любити більше, ніж вони...»
«...Збагнути більше, ніж вони...»

«Іди за ними»

«Читай»
«Читай»

«Існують лише вони»

Вся стіна тюремної камери була розписана цими словами, які повторювались, перефразовувались, але несли однаковий сенс.

Ні, їх не написав там який божевільний, то було навмисно. Стіни тюрми ставили вже з цими словами. Так було треба.

Дівчина сидить на холодній підлозі, спершись об кам'яну стіну, і рахує.

До трьох. До тисячі. До ста.

Повітря навколо таке густе і важке, що його можна різати ножем.

Літо знущається з неї. Вривається своїм гарячим шлейфом до неї у камеру і лоскоче нерви.

Страх починає продиратися вслід за спекотним повітрям.

Страх. Стіни тиснуть. Мозок відключається.

Здається, ще трохи в цій клітці — і вона задихнеться.

Закриває обличчя руками. Мимоволі ловить сльози пальцями і вдихає легкий запах дому, що якимось дивом ще залишається на рукаві куртки.

Заспокоюється. Страх відходить, але сльози продовжують котитися з очей, і їй більше не хочеться їх зупиняти.

***
Хлопець кілька хвилин перечитує ідеальні букви, виведені на папері свіжими чорнилами.

«Тебе не існує. Існують лише вони.»
І підпис: Еліза.

Що це означає?

Він крутить запискою в руках, намагаючись знайти ще хоч якусь підказку.

Ві, що ти хотіла цим сказати?

Її схопили і зараз десь тримають....

Вона написала це недавно. Він майже впевнений.

Хлопець забирає чорнила, спалює записку в каміні і виходить з квартири на Зелену вулицю.

Кит пропливає в нього над головою.

Він цього не помічає.

Зривається з місця і біжить дорогою вище і вище, поки не прибігає до площі Скульптора.

Еліза? Це тут.

Але тут нічого немає. Лише одна бібліотека.

Хлопець заходить в неї і одразу просить в бібліотекаря книгу.

Записка, записка, записка...

Але в книзі нічого немає.

Хлопець гортає сторінки, аж поки нарешті не натрапляє на слід свіжого чорнила.

На одній сторінці обведено слово.

«Квіткарка»