Вулиці наших книг

._12_.

Любов повинна бути красивою. Бо як тоді про неї писати в книжках?

Вона верталася із кладовища і розсипала по дорозі пелюстки зів'ялих троянд.
Вона не хотіла плакати.

Їй дозволили сходити туди самій. Лише на якісь нещасні пару хвилин, щоб потім її забрати.

Відіслала повідомлення і викинула телефон, якого якимось дивом в неї не забрали.

Годинник невинно цокав на руці — у тиші це було чути голосніше, ніж зазвичай. Вона ніколи не звертала увагу на цей звук, а зараз він став чимось вагомим. Занадто вагомим, як для людини, яка прожила лише п'яту частину віку.

Біла сукня робила її схожою не на ангела, як у книгах про любов, а на духа, який от-от розвіється у ранковому тумані.

Похилі плечі. Сльози, які не могли змити нічого — від болю до косметики. І зів'ялі троянди у руках.

На мить захотілося стати вітром, аби злетіти вище і побачити того, чиє рідне тіло було підкорене часом і поховане там, на чужій землі.

Любов повинна бути красивою? Але як? То ж її відблиски поховали під землею, красу закували у закони і, забравши кисень, сказали: дихайте.

Люди задихались. Але не думали про це. Вони не хотіли думати.

Чи винна та дівчинка, яка вчора написала пальцем на піску вірш, у несправедливості світу або в жорстокості Влади?

Вона винна лише в тому, що читала книги, де любов завжди красива, а світ — чистий.

— Що ти робиш? — вона наблизилась до дитини, яка бавилась і читала вголос якісь слова.

— Пишу, — засміялася у відповідь дівчинка. — Мене бабуся навчила. Дивись! — вона провела пальцем по піску і залишила за собою заокруглену букву «в».

Дівчина не встигла зреагувати, коли над ними надвисока похмура постать.

Солдат у військовій формі з'явився нізвідки. Він подивився на «витвір» дівчинки і потягнувся, аби схопити її, але Ві закрила її собою.

— Що ви робите? Це я написала.

— Тоді ти йдеш зі мною, — відрубав він. Йому було байдуже. Він хотів відслужитися.

Дівчинка почала плакати, до неї підбігла її мати, а солдат тим часом грубо схопив Ві і зав'язав їй руки.

Кладовище мало б було останнім спогадом спокою. Там не хотілося ні перечити, ні злитися, ні боротися, ні плакати, ні чинити опір. Хотілося тільки застигнути у тиші і розчинитись в повітрі.

Шкода. Вона ж іще не любила красиво.