Вулиці наших книг

._23_.

Вовк. Він безшумно підходить до хлопця і лягає коло його ніг.

Емті прокидається.

Дивне відчуття сковує рухи і пришвидшує дихання. Ні, вина цьому зовсім не присутність Вовка.

Хлопець навіть не знає: він заснув, чи втратив свідомість?

Дивиться у вовчі очі.

— Чому ти тут? — питає він, ніби дикий пес може відповісти. — Біле ікло... — пригадує щось Емті. Вовк обертається на слова, ніби знаходить в них щось цікаве.

Хлопець гладить чорну, як смолу, шерсть. Він його пам'ятав не таким.

— Проведеш мене, Біле ікло?

Вовк встає. Його м'язи напружені, очі видають дикий блиск.

«Бігти» — одне слово врізається в думки і витісняє усі спогади.

Вовк зривається з місця. Емті біжить за ним.

Місто, місто, де ти?

Ось-ось закриється брама. Ось-ось.

Вовк зривається зі схилів і злітає на пагорбах; він біжить так швидко, що пропадає час від часу із виду. Але хлопець наздоганяє.

У ньому закипає кров від дивного, дикого передчуття.

Ось-ось станеться щось, що змінить усе. Ось-ось.

Брама відчинена. Варти немає.

Вони забігають, і Вовк веде Емті далі.

Вулиці пусті; нікого немає, навіть птахів, навіть Кита.

Вони пробігають повз площу Класики, а потім — за кілька десятків метрів — зупиняються перед ратушею.

Вовк тікає геть.

Емті зустрічається поглядом із Ерсі.

Вона вдягнена у чорну сукню з довгими рукавами, наче у траурі. На шиї — кулон із совою. У волоссі — вінок із синіх троянд.

Хлопець дивиться на свій одяг, і раптом помічає, що старі ганчірки змінюються на костюм. Чорна сорочка?

Дівчина сходить зі східців донизу, підходить до нього і бере його за руку.

Обертається на ратушу, і хлопець теж задивляється на будівлю.

— Кого ти хочеш там побачити? — питає вона.

— Тих, хто заборонив людям писати? Хто боявся, що люди будуть створювати щось своє, і зруйнують усе оце, — від обводить рукою місто і переводить погляд на Ерсі.

— Думаєш, вони просто боялися?

— Усі чогось бояться, — відповідає він. — І... так, іноді цей страх руйнує чиєсь життя.