Вулиці наших книг

._16_.

Дівчина сидить в кутку камери із заплющеними очима і слухає власне дихання.

— Пробач, — перериває її думки тихий голос десь від дверей. — Пробач, що так довго...

Вона повільно підходить до стіни, силкуючись розпізнати незнайоме обличчя у темряві.

Знає лише голос. Але їй цього досить.

Простягає руку і торкається його пальців через ґрати.

— Чому ти прийшов? — відсторонено питає вона. — Ти знову мені снишся?

— Знову? — сумно посміхається він. — Ні, я тут.

— Тут, — повторює вона, наче знаходиться десь деінде.

— Як справи? Як там місто? — питає вона і за мить додає:
— А мене завтра стратять.

Хлопця лякають її слова. Навіть не той факт, що завтра страта, а те, що в її голосі бринять нотки байдужості. Їй байдуже. Він був правий? Вона здалась?

Хлопець знімає з шиї ключ. Провертає у замковій скважині і відчиняє ґрати.

— Ходімо, Ерсі, — просить він, підходячи ближче до неї. — Нам треба тікати звідси.

Ерсі робить крок назад і відвертається до стіни.

— А навіщо?

Дівчина не обертається, все ще ховаючи обличчя, хоча хлопець торкається її плеча.

— Хіба ти не хочеш, щоб все це закінчилось? Закони, переслідування, заборони, безглуздя...

— Хочу, — тихо, але впевнено відповідає Емті. — Але не так.

Ерсі обертається. Темні пасма волосся м'яко падають на плечі. Очі широко розплющені. Сині, як ніч. 

Він вперше бачить її такою — реальною, аж занадто.

Вона торкається пальцями губ, ніби боїться щось сказати, але голос проривається через внутрішню перепону:

— Це дійсно ти...

Кей ховає її в своїх обіймах і заплющує очі. Ві обіймає його у відповідь.

Вона так давно хотіла це зробити. Побачити. Відчути. Перестати боятися, що це не реальність.

— Нам треба йти, — шепоче вона, не розриваючи обійми.

— Треба, — відповідає він.

Вони відпускають один одного і виходять з камери.

Охорона не спить, але її не видно. Двоє тіней прокрадаються крізь напівтемряву до виходу. Темниця без жодного вікна.

Світло б'є в очі одразу, як зовнішній світ впускає їх в свої володіння.

Свобода? Ні. Лише світло.