Вулиці наших книг

._9_.

Люсі мала зустрітися із сторожем залізниці.

Старий, як цей світ, він знав більше, ніж досить.

Міський вокзал саме набивався людьми. Ранок буднього дня, коли всі поспішають на роботу, яка набагато далі, ніж їхні будинки, і трохи далі, ніж двогодинний шлях автобусом чи маршруткою.

Люсі ловила очима перші сонячні промені, щоб запам'ятати ранкове небо таким, яким воно було.

Вона рідко коли могла собі дозволити це.

Біля вокзалу здавалося, що залізниця всмоктувала в себе усіх людей з вулиць. Потік машин, валіз, дорослих, дітей – все рухалось лише в дві протилежні сторони – до входу і – з виходу.

Зала очікування, годинник, який тільки прокинувся від метушні – ото й все, що було варте уваги.

У цьому мурашнику хотілося знайти хоча б одну людину.

Двері, на яких висів старий протертий підпис, де не можна було прочитати ні слова, ведуть до старого Льюїса.

Коли Люсі зайшла, він саме дрімав. Від скрипу дверей його затягнуті пеленою очі відкрилися і освітили зморшкувате лице.

Він не був сліпим. Він просто бачив лише те, що не осліплює.

Люсі тихо привіталась, невпевнено крутячи ґудзиком на блузці.

– Ви відпочивали? Мені зайти потім?

Льюїс посміхнувся.

– Я тільки те і роблю, що відпочиваю. Сідай, – він кивнув на крісло біля себе. – Що тебе привело сюди?

– Але ж ви... знаєте, хіба ні?

– Можливо. Але я хочу почути це від тебе.

Люсі сіла на крісло. Дивилась на теплі очі старого, його акуратно підстрижену білосніжну бороду і вуса. Скільки йому? Він дійсно був старшим, ніж цей світ.

– Ви єдиний, хто має право не слухати Закон, – кинула Люсі, і раптом накрила долонею губи. – Я не хотіла сказати...

– Все так, – знову усміхнувся Льюїс. – Продовжуй.

– Я прийшла попросити у вас те, чого просити не можна.

Усмішка старого стала сумнішою і за мить зникла.

– То кличе твоє серце, а серцю варто довіряти.

Дід дістав із старенької шухляди пакунок, дбайливо загорнутий в тканину і перев'язаний кількома мотузками.

– Тримай. Мені вони вже не потрібні.

Люсі відкрила від подиву очі, і обережно простягнула руки, ніби боялась доторкнутись до чужого часу.

– Чим я можу заплатити? Що мені зробити?

– Заховай це. І бережи свої думки. А коли прийде час... – Льюїс закашлявся; протер хустинкою очі, на яких виступили від кашлю сльози, і лише тоді закінчив: – Просто зламай печать.

– Зламати печать? – перепитала Люсі, нічого не зрозумівши.

– Так, – підтвердив він. – Зламай печать.

Люсі розв'язала мотузки і повільно розгорнула тканину.

У невеличкій скриньці лежали перо і чорнило.