Вулиці наших книг

Пролог

замість епілогу

Дівчинка біжить через міст над річкою і задивляється на гори, відображені у воді.

— Бабусю!

— Де ти була, пташко?

— Я зустріла Лева!

— Лева? Не злякалась?

Дівчинка здивовано дивиться на бабусю, ніби вона щойно сказала, що сонце сходить вночі.

— Авжеж, ні! Як можна злякатися Лева?

— Ну, тоді добре.

Бабусю обіймає її, і мала зазирає їй у очі.

— Розкажеш мені історію?

— Ти замерзла, ходімо в дім.

Дівчинка слухається, але не полишає бажання послухати бабусину розповідь.

— Розкажи! Будь ласка!

— Гаразд, — бабуся огортає дівчинку пледом і сідає з нею біля каміну.
— У світі існує місто, — починає вона, — про існування якого ти, мабуть, навіть не підозрюєш. Його називають Тімор. З латині — це страх.

— Там живуть привиди?

— Ні, там живуть звичайні люди, яких ти знаєш. Вони зовсім не страшні.

— Але чому тоді місто так назвали?

— Тому що це місто ховає в собі мрії, які ніколи не зможуть вирватися на волю. Їх тримає страх...

***

— Досить! Набридло! Це все не має сенсу! — кричить вона і з силою закриває двері так, що, здається, вікна от-от вилетять із рам.

Сльози котяться по її обличчю. На столі розкидані папери і книги. Вона бере один листок, читає вголос і стискає у руці. Розриває.

— Я ніколи не зможу писати... Не так, як вони...

Папір летить у смітник, книги туляться до полиць. Вона згадує слова бабусі, сказані колись давно.

Знову викидає листки, і очі вкотре стають вологими.

Над Тімором сходить сонце.