Вулиці наших книг

._5_.

Він заробляє тим, що приходить до дітей-сиріт і читає їм «Закон».

І, мабуть, найстрашніше не те, що читає саме він, а те, що діти його уважно слухають.

Для всіх інших дітей його мають щовечора читати їхні батьки – діє таке ненаписане правило.

Якось влада дала в руки людям цей «Закон» і сказала, що він їм буде замість Біблії.

А люди не послухали. І тоді – спалили усі Біблії. Чисто символічно.

...А коли і це не допомогло, то стратили на вогнищі людину.

Відтоді влада взяла в свої руки повний контроль.

Хлопець вдягає бейдж з написом «Дігорі» і виходить з квартири. Вулицею піднімається до потрібної багатоповерхівки.

Діти купчаться біля входу, як курчата, і Дігорі стає їх шкода.

Просто тому, що вони ще нічого не розуміють.

Деяким по сім, десять років. Є і старші - дванадцять-тринадцять, і всім їм він сьогодні має нав'язати слухняність до Великої Влади і їхніх не менших Законів, які ненавидить сам.

Але вибору в Дігорі немає, тому він  відчиняє двері і запускає «курчат» у маленьку кімнатку, яка слугує таким собі класом.

Діти слухняно всідаються на місця.

Не тому, що їм цікаво, а тому, що за дверима стоїть кремезний дядько, який може покарати за непослух.

Дігорі бере зі столу «Закон», і йому на мить здається, що його шкіра всмоктує з палітурки невидиму отруту.

Глибоко вдихає і відкриває закладену сторінку.

«...Усі крамниці, книгарні, магазини одягу і побуту, майстерні і виробництва [...] зобов'язуються мати назви, пов'язані із конкретними книгами, які є повністю законними...»

Навіть за один абзац Дігорі встигає почути кільканадцять позіхань.

Але все-таки кілька пар оченят втуплюються в палітурку «Закону» і уважно слухають. І це його завжди лякає.

Дігорі читає вже ледь не напам'ять, і від цього йому ще більше кортить цієї ж миті кинути книгу у вогнище.

«...Забороняється дітям писати крейдою, кольоровим камінням [...] або іншими предметами. В школах має бути навчання, сфундаментоване на читанні і розмовних уроках...»

Тут можна було б написати так:

«Діти з пелюшок мають читати Ніцше і Хемінгуея, але писати не мають права до старості. Хоча, що там – до старості, до смерті».

Ото було б зрозуміліше.