Вулиці наших книг

._6_.

Вона залишає йому листівку, яку купляє по дорозі додому, і надсилає фото маршруту.

Вмикає його плеєр, і під La Seine прибирає, танцюючи. На плеєрі один за одним грають французькі пісні.

Їй подобається. Але не так сильно, як іспанські.

Повідомлення від нього приходить швидко, але вона не чує його.

Перебирає пальцями кожну книжку на полицях, витирає від пилу і кладе назад. Кожного разу, як нова палітурка потрапляє їй до рук, на дівчину надходять різні спогади, які чіпляють окремі аспекти емоцій.

«Чому досі не вигадали психологію сприйняття книжок? Хоча ні, вигадали... Ще п'ять років тому.»

В руки потрапляє одна особлива книжка, і від напливу нових спогадів дівчина відкладає її вбік. Це подарунок матері.

Поряд з місцем, де лежала ця книга, підвішений на мотузку ключ.

Дівчина посміхається. Тільки ця посмішка залишає гіркий осад.

Музика в плеєрі закінчується, і вона нарешті чує звук повідомлення.

m. t. k.
ти танцюєш?

m. t. k.
я хотів би це побачити.

m. t. k.
ти тут, Ві?

m. t. k.
хоча сьогодні ти Елізабет...

v. r. c.
я тут, пробач.

m. t. k.
як день?

v. r. c.
скучила.

m. t. k.
було нудно?

v. r. c.
ні, скучила за тобою.

m. t. k.
але ж ми навіть не знайомі...

v. r. c.
не аргумент.

m. t. k.
твоя правда.

m. t. k.
слухай, щодо вчорашнього...

v. r. c.
пробач... думала, зрозумієш.

m. t. k.
але це небезпечно...

Елізабет закриває переписку і зітхає.

Небезпечно? Порушувати закони завжди небезпечно.

Він не той... Здається, Елізабет помилилась.

Вона складає всі книги назад на полиці і відкриває вікно.

Ось-ось почнеться дощ.

Елізабет помічає, як люди визирають із вікон, і усміхається.

Хмари чорніють, і на їхньому фоні пропливає у небі білий, мов сніг, Кит. Великий, завбільшки з багатоповерхівку, він закриває тьмяний відблиск сонця і тягне за собою перший літній дощ.

Люди простягають руки вгору, ніби хочуть торкнутись Кита, і Елізабет теж відкриває долоні, ловлячи теплі краплі пальцями.