Вулиці наших книг

._20/1_.

Берег піниться від білозубих хвиль. Вода розступається, випускаючи на волю чорнобокий потяг.

— До Великого Лева того світу, — говорить хлопець до потяга, коли вони обоє застрибають у вагон.

— А ми не пошкодуємо?

— Вже пізно за щось шкодувати, — відповідає він.

Але потяг не рухається. Вода ліниво торкається його коліс, але вони зупинені, ніби ніколи не тягли людей з кінця світу і назад.

— Щось не так? — питає дівчина.

— Щось не так, — відповідає хлопець.

Він виходить з вагону, і коли бачить, що вона хоче прослідувати за ним, зупиняє її.

— Чекай мене всередині.

Він обходить потяг і присідає, силкуючись зрозуміти, що не так. Жодного ушкодження. Жодної перешкоди. Що тоді не так?

Але раптом колеса закручуються і океан протягує потяг за водою.

Емті лишається на березі.

— Ерсі! — дівчина злякано дивиться на відстань, яка розділяє їх водою все більше і більше.

Потяг не зупиняється і рухається далі.

— Знайди мене! — кричить Ерсі, сподіваючись, що він почує.

Океан відтягує потяг далі від берегу, і чорні кити оточують його, ніби вартові.

Емті проводжає їх очима, поки вони не зникають з горизонту. Раптом помічає, що зайшов у воду, коли потяг різко почав рухатись. Опускає руки і повертається до землі.

Будинки, які вони побудували, стоять спустошеними. Земля вигоріла. Лише книга лежить на землі, як свідок чогось живого.

«Kvero Oceanus»? «Я Шукаю Океан».
А що шукають вони тепер?

Телефон ліниво дзвенить у кишені. Невже він його не викинув у смітник?

v. r. с.
знайдеш мене?

m. t. k.
зустрінемось на місці?

v. r. c.
коли?

m. t. k.
коли Білий Кит востаннє принесе дощ.

Емті чекає на березі кілька годин. Може, навіть вічність. Хтозна.

Але коли на обрії з'являється корабель з чорними вітрилами, хлопець зривається з місця і біжить до води.

За штурвалом стоїть капітан, але лише коли корабель припливає достатньо близько до берега, хлопець нарешті впізнає чоловіка: це містер Льюїс.