Вулиці наших книг

._10/1_.

m. t. k.
Ерсі?

v. r. c.
чому не спиш?

v. r. c.
щось сталось?

m. t. k.
ні, нічого, просто...

m. t. k.
знаєш, який сьогодні день?

v. r. c.
12 червня.

v. r. c.
стоп.

v. r. c.
вже 13...

m. t. k.
пам'ятаєш?

v. r. c.
таке забудеш...

v. r. c.
в тебе залишилась та книга?

m. t. k.
Леслі?

v. r. c.
так. а ти Річард.

m. t. k.
відсвяткуємо?

v. r. c.
тобто порушимо правила?

m. t. k.
що ж іще.

Річард відкидається на крісло. Вона погодиться? Хтозна. Він сам ще не зрозумів, чи його розум погоджується із серцем.

Темрява ночі ховає їхні обличчя. Але це їм не потрібно. Їхні очі зав'язані обіцянкою.

Старовинна зала будинку. Голі стіни, вікна, які дивляться у ніч пустими очима.

Стеля тримається на колонах, за якими можна сховати півдуші.

Телефони вимикаються в тиші.

– Річард? – голос, дзвінкий і солодкий, як мед, розтікається по тиші. Але він водночас занадто тихий: це ледь не шепіт.

Леслі ховається за колоною, яка своїм холодом сповільнює її божевільний ритм серця.

– Ти прийшла, – глибокий і чистий голос віддає у відповідь. Знову: майже шепіт.

Річард підходить до колони і спирається на неї з протилежного боку.

– В тебе красивий голос, – говорить він шепотом, аби не злякати тишу до кінця.

Леслі тихо сміється. Хочеться порушити обіцянку і пройти лише кілька кроків, аби побачити – збагнути – зустрітися...

Річард закриває очі і простягає руку до протилежного боку колони.

Леслі ловить його пальці, гарячі, як літо.

Ось подарунок на свято – його тепло, якого їй сьогодні можна торкнутися.

Тихий видих Річарда робить його реальним.

– Скажи, що це не сон.

– Мені ніколи не снилися такі красиві сни.

Її долоня тепла, а пальці – холодні, наче вони вже встигли ввібрати усю прохолоду ночі.

Хочеться дощу. Хочеться грому і суцільної темряви, щоб не бачити, не говорити, але відчувати, відчувати, відчувати...