Другий світанок опівночі

Розділ 26

Еллі

Гучний дитячий сміх огортає увесь навколишній простір, луною прокочуючись поміж білосніжних дерев. Надворі сніг, але мені зовсім не холодно, я в безпеці, біля мене мій янгол-охоронець.

Білосніжний силует знову веде мене нескладним лабіринтом. Сім разів ліворуч, а потім зустріч із маленькою дівчинкою. Я знаю що буде далі, знаю, що дівчинка і янгол покинуть мене наодинці, залишать у брудній калюжі крові та не повернуться до наступного сну. Щоразу усе те ж саме: почуття щастя повільно перетікає у гострий жах, та це не зупиняє мене ні на мить.

З мороку тривожного марення мене рятує ніжний доторк теплої долоні до плеча. Злякавшись неочікуваного пробудження я несвідомо відкидаю чиюсь руку, підіймаюся на лікті й жадібно ковтаю повітря в легені, від чого горло швидко пересихає.

Коли розум трохи яснішає, а подих сповільнюється, я нарешті підіймаю очі догори, зустрічаюсь зі збентеженим обличчям Елліота, який невпевнено стоїть із дерев'яною тацею в руках.

Я стримуюсь, щоб знову не здригнутися від незвички бачити брата вранці поруч, але натомість даю собі ще кілька секунд, щоб згадати події вчорашнього дня.

– Я приніс зелений чай з медом, ти колись його любила, – пояснює Елліот, дещо винуватим тоном. – І тости, але вони трохи пригоріли, тож краще їх віддати голубам або набридливим сусідським дітям.

– Дякую, – посміхаюсь я, відсьорбнувши гарячий чай. – Я не знаю сусідів, а голубів трохи шкода, тож залишимо їх на сухарі.

Обдумавши пропозицію, Елліот байдуже знизує плечима і ставить тацю поруч.

– Як знаєш, – каже він, вмощуючись біля мене. – Я зробив усе, що в моїх силах. Джеймс пропонував їх викинути одразу, але це ж суцільне марнування продуктів.

– Джеймс ще тут?

– Пішов рятувати ситуацію і взяти щось поїсти. Робить вигляд, ніби щоранку сам снідає тостами з авокадо на житньому хлібі, а не подвійною порцією замороженої лазаньї.

Елліот поводиться невимушено та легко, немов останніх років не було, але я знаю його і знаю, що зараз він активно копирсається в собі, щоб відкопати залишки спокою і не починати першим серйозну розмову.

– Нам потрібно поговорити, – промовляю я і великі очі брата налякано зводяться вгору. – У тебе багато питань, я не зможу відповісти на всі, але обіцяю бути чесною з тобою.