Другий світанок опівночі

Розділ 25

Еллі

Час завмер на кілька коротких вічностей. Буденність стала ілюзією, а реальність сном. Майже фізично я відчуваю як простір навколо зменшується і світ перестає існувати. Є тільки Елліот. Немає навіть мене. Лише його небесно-блакитні очі: по-дитячому чисті та по-дорослому налякані, такі схожі на очі мами.

Він завмер, немов мармурова статуя з кам'яним обличчям та затамованим подихом. Колись такий жах викликав у нього Колін, а я завжди була теплими обіймами, які заспокоять маленького хлопчика. Тепер цим жахом стала я, а хлопчик опинився у пастці.

Кожна клітина мого тіла кричить про втечу – його чи мою, байдуже. Потрібно якомога швидше повернути все на свої місця, спихнути на галюцинації чи сон. Тривожні думки вирують у голові полохливим танцем безумця. Я готова зникнути знову, назавжди, тільки б він забув про цю мить.

Елліот не повинен бачити мене, не мав знати про те, що я жива. Я хотіла захистити його, подарувати щасливе майбутнє, у якому немає страждань, болю і невпинної втечі, а поруч зі мною це неможливо. 

Тож зараз я стою перед ним, немов примарний спогад з минулого, мовчки закликаючи приєднатися до мене у мандрівці невідомим та небезпечним життям.

Це все неправильно, дико і так боляче для нього, для мого маленького Елліота.

Я хочу щось сказати, порушити гробову тишу, яка огортає нас, збільшити простір навколо, адже кисень майже закінчується. Через шалений страх, я відчуваю смертельну втому і залишки свідомості намагаються сфокусуватися на чомусь яскравому, але поруч тільки знайомі небесно-блакитні зіниці. Невпевнено перемикаю погляд на його світле волосся, боязко оглядаю підліткову статуру: високий зріст, опущені плечі, зімкнені кулаки.

Він подорослішав, але очі видають у ньому того ж маленького Елліота. Мого Елліота.

Я роблю черговий вдих і докладаю неабияких зусиль, щоб заговорити. Слова застрягають в горлі, але кілька важких ковтків допомагають їм вилетіти:

– Привіт, малий, – вимовляю я і голос здається чужим. – Я сумувала.

Елліот здригається, відступаючи назад, я несвідомо віддзеркалюю його рухи. Він оглядає мене з ніг до голови, хитаючи голову, зганяючи із себе примарні думки – я роблю те саме.