Стань моєю надією...

Розділ 10

–І що, ти справді будеш шукати для неї гроші?– ми сиділи з подругами у їдальні нашого університету, а Ліза розповідала нам про зустріч зі своєю матір'ю.
–Людині, яка тебе залишила, яка не згадувала про тебе скільки років.– Ліза розповіла про її сім'ю, і я справді не розумію, як вона може зараз так просто спілкуватись зі своєю матір'ю.

–Та ні, я не буду це робити для неї, я зроблю це для своєї сестри..–її мати не тільки має іншу сім'ю, так щей має зухвалість просити грошей для цієї сім'ї.

–Яку ти навіть ніколи не бачила!!–я була вкрай не задоволеною цією ситуацією, як у неї вистачає наглості з'являтись перед дочкою після стільки часу.–Вибач Ліз, але на твоєму місці, я би навіть не ішла на зустріч з нею.

–Та ну, у мене є можливість допомогти дитині, що у цьому такого, ось Роуз, ти ж мене підтримаєш?–я перевела погляд на Роуз.

–Вибач, Ліз, та зараз я на стороні Емі.

–Та я таки допоможу, хоча б чимось

–Ну добре, але звідки ти візьмеш гроші?–я і досі була не взахваті, але не стала відговорювати.

–Я ще думаю, маю пару варіантів, але ще не вирішила.

–Ну так може ти попросиш у свого так званого чоловіка.–я зробила лапки у повітрі, згадавши монстра.

–Ні, він уже і так має оплатити операцію бабусі.

–Та нічого, він не обанкрутує.

–Ні, я не буду у нього більше брати.

–Ну як знаєш.–сперечатися з Лізою я не хотіла, тому відпустила цю ситуацію.

–Ей, Ем, дивись там твій кавалер.– промовила Роуз, у той момент коли я пила свою каву.

–Ааа що де? хто?–чуть не поперхнулась, на мить подумала що це Дін, який завалює мене повідомленнями, які я так старано ігнорила, та обернувшись бачу як у кафетерій заходить Мік.–Ааа то він, уф який там кавалер.

–Ем, він іде сюди.–я знову глянула на нього і він таки справді ішов у наш бік. Вот чорт, чому він іде сюда, ну для чого.

–Оооо ні, тільки не це.– я опустила обличчя на стіл, лиш би не бачити його.

–Привіт, Емочка.– я підвела голову і побачила що він стоїть біля нашого столика.

–Я ж казала не називати мене так.

–Емочка, та чого ти....– і знову він мене так назвав, не витримую встаю на ноги та підходжу до нього впритул.

–Ще раз мене так назвеш, я відірву твій язик і засуну, якомога далі у місце, на якому ти сидиш.–відвертаюсь від нього, назад до дівчат, та збираю свої речі.–Я піду, маю справи, зустрінемось увечері.–а тоді направляюсь на вихід.

                                    ***
Виходжу з університету, та направляюсь на парковку, чекати на машину, яку мати відіслала по мене. Сьогодні відкриття її нової студії, на якому я зовсім не хочу з'являтись, та мати знову нажимає на свої кнопочки і я вимушена їхати.

–Емочка...– знову цей голос, ну чому він мене переслідує.–Почекай, давай я тебе підвезу.

–Не потрібно, за мною повині приїхати, тому іди звідси.–проговорила я не обертаючись.

–Та давай, пішли.– він підходить до мене, та стає переді мною.

–Нікуди я не піду з тобою.

–Не ломайся, пішли.–він бере мене за лікоть, та ледь стискає.

–Ей відпусти, я нікуди не піду з тобою.– пробую відсмикнути руку, та він стискає сильніше.

–Ідемо, я тобі кажу.– він тягне мене у бік, та я піднімаю ногу, б'ючи його між ноги.

Він згинається у двоє, та відпускає мій лікоть, а я відходжу подалі, прямую до дороги, щоб поскоріше поїхати звідси.
Та не доходжу, як мене ловлять за зап'ястя. Повертаю голову та бачу Міка, який тримає мене.

–Пішли.– він знову тягне мене, я вириваюсь, та дарма, він тягне мене до машини, та відкриває двері.

–Відпусти, ти що робиш?–та він не чує і запихає мене у машину.

Обертаюсь довкола та на парковці нікого, і коли я думаю що мене ніхто не врятує я бачу улюблені очі, і людину яку я так ненавижу, але зараз так рада йому...