Стань моєю надією...

Розділ 3

Темрява, яка охопила мою свідомість, почала відпускати, а невидимий туман  розсіявся, забираючи останні залишки темряви.

Відкривши такі тяжкі вії, які ніби намертво заклеїні, я побачила білу стелю і перша думка, що я знаходжусь у лікарні. Та не відчувши запаху ліків, та відсутність пікання апаратів, точно підтвердив що це не лікарня. Тоді, де я?

Хотіла піднятись, та голова почала кружляти і я впала назад на ліжко. Вирішила покликати когось, та у горлі пересохло і єдине що в мене вийшло вимовити, це якісь не зрозумілі звуки, більше схожі ніби я говорила на незрозумілій мові, якої навіть не існувало.

Пролежавши ще деякий час, та чекаючи щоб голова перестала кружляти, я знову спробувала, і на цей раз в мене вийшло сісти. Спустивши ноги з ліжка, я оглянулась довкола.

Кімната була проста, виповнена у сірих відтінках. Тут було тільки ліжко, тумбочка біля ліжка з лампою, та вікно. Кімната була проста, але простора.
Мій погляд перемістився з вікна на двері. Я піднялась з ліжка, та ледь не упала назад, але втрималась на досі ватних ногах.

Підійшовши до дверей я смикнула за ручку та вона не піддалася. Смикнувши сильніше і знову невдача.

–Дідько... – тихо вилаячись, повернулась і притиснулась спиною до дверей.

Мій погляд падає на вікно, і я направляюсь до нього. Відсуновши штори, очі засліплює яскраве світло, через пару хвилин, звикнувши до денного світла, я відчинила вікно та поглянула вниз.
Другий поверх, але якщо спробувати, то можна вистрибнути і зламати тільки руку, або ногу, хоча можна і те і інше.

Та коли я хотіла вилізати, то почула як повертається ключ у дверях, і у кімнату хтось зайшов.
Я відчула пристальний погляд, який обпікав мою спину, ніби на неї вилили лаву.

Обернувшись, я побачила незнайомого хлопця. Тільки маленький голосок  в голові підказував, що не такий він і незнайомий.

Він направився в мою сторону, і коли між нами залишилось якихось три кроки. Я наважилась розглядати його. Його каштанове волосся, було в хаотичному порядку, а деякі пасма спадали на лоб, та очі, в нього ідеальне обличчя ніби його вирізав скульптор, його карі очі, відтінку темного шоколаду, пристально дивились на мене, а тоді я побачила його, маленький, ледь помітний шрам збоку лівої брови, який з'явився через мене коли я випадково ударила його дверима. А тоді він посміхнувся і я побачила їх ті самі ямочки. Ні-ні, це не може бути він, можливо, це помилка, але він майже не змінився, залишився таким же як в дитинстві, як в моїй пам'яті.

Це був він, хлопчик який викрав моє серце, а тоді безслідно зник. Хлопчик який обіцяв бути поруч, а тоді залишив мене перед дверима його будинку, зі сльозами на очах.

Я відчула як ноги стають знову ватні, і я би впала на підлогу, та сильні руки зловили мене і я опинилась у його теплих обіймах.

Я заглянула в очі, які так любила в дитинстві і це останне що я побачила, а тоді темрява знову заволоділа мною, тільки на цей раз, я дозволила їй охопити мою підсвідомість. Головне, аби не бачити ті очі такого улюбленого, та ненависного шоколаду...