Стань моєю надією...

Розділ 16

Бувають миті, коли ти незнаєш, що робити далі, ти просто стоїш на місці не рухаючись, опускаєш руки та відчуваєш тільки пустоту, яка затягує тебе, поглощає, з'їдає заживо, не дозволяючи вільно жити.

Ось що я відчувала, коли мати ударила мене, хотіла впасти на ліжко та не рухатись, та я не збиралась здаватись. Вилізла через вікно, щоб не натрапити на матір, зловила таксі, та поїхала на зоряну гору. Побачивши Діна захотіла повернутись, та залишилась. Ми сиділи мовчки на краю скали, а коли я відчула утому, Дін відвіз мене в гуртожиток.

Я була вдячна, що він не допитував, а зрозумів все з одного слова, та я вдячна і темряві, завдяки якій він не побачив мою щоку, але чому в його присутності так спокійно...

–Ей, подруго.–Роуз поклацала пальцями перед моїм обличчям і я винирнула зі спогадів.

–Ти де літаєш?–запитала Ліза.

–В хмарі під назвою ненависне життя з матір'ю.– відповіла я.

–Настільки все погано?– запитала Ліза, вони знають про нашу сварку, але про удар, я не розповідала, а тільки намастила його, шарами косметики.

–Як би я могла, то вручила їй грамоту за найгірша мати віку.–театрально мовила я.–Та давайте не про це. Краще розказуй Ліз, як подружнє життя?–Ліза одружилась на минулому тижні і тепер закона дружина того монстра під іменем Адам.

–Та ніби не погано, розказувати немає про що.

–Нудно, добре, ідемо мені ще додому їхати.–промовила Роуз, встаючи.

Ми теж піднялись, зібрали речі та виходимо з кафе, а тоді направляємось до автобусної зупинки.

–Ну давайте, зустрінемось завтра в вечері.–Роуз обняла нас, та сіла в автобус, а ми направились по дорозі, в торговий центр.

–Ти на таксі?– цікавлюсь я у Лізи.

–Ні, Адам наполяг на тому, щоб його водій возив мене.

–Ого, власний водій, не погано подруго.

–Та ну, тут нічого так..–Ліза зупиняється і я запитально дивлюсь на неї.–А це не Дін?

–Ааа де?– повертаю голову, та бачу Діна, посміхаюсь сама незнаючи чому, та посмішка зникає, коли до нього підходить дівчина, та цілує в щоку, а він обнімає її за талію.

Відчуваю нудоту, та тугий вузол в низу живота, ноги стають ватні і я не знаю як можу на них стояти.

–Ого, незнала, що у Діна є дівчина.– промовляє Ліза, та я чую її голос як в тумані.– Ей, Ем, ти в порядку?–вона підходить близьче, та торкається мого плеча.

–Аа, так так, я в порядку.– відганяю образ Діна обнімаючи дівчину, сама незнаю чому та ця картина розрушила мене, а тоді повертаюсь в інший бік.– Давай підемо туди.

–Упевнена що в порядку?

–Так, ходімо.

Тільки я далеко не в порядку, я відчуваю як знову пустота захоплює мене. З цієї миті, я відганяю всі думки про Діна, забуваю про нього, стараючись зосередитись на інших речей, тільки не на ньому, тільки не він, тільки не очі улюбленого шоколаду, не улюблені ямочки, тільки не він.