Залежна психопатом

Рафаель.

— Ти впевнений, що це не дурня?

— Не дурня. Вона вчинила по-своєму, таке неможливо.

— Ти міг дати їй вихідний.

Я криво кошусь в сторону Ланса, який веде свою Audi.

— Який вихідний? Вона така, як всі.

— Як скажеш. Просто ти козел.

— Це всі знають, — додаю я, слідкуючи за дорогою до її будинку.

— Ти знаєш, що міг їй просто написати, щоб вирішити свої справи?

— Я не хочу бачити її повідомлення, типу "Вибачте, таке більше не повториться."

— Так ти ж любиш, коли в тебе просять вибачення.

— Але не тоді, коли це робить вона. Дратує.

Ланс мовчить наступні п'ятнадцять хвилин нашої їзди (а це рідкість, бо його рот майже ніколи не закривається, на злість мені).

Коли ми нарешті на місці, я розглядаю дім. Двохповерховий будинок сіро-синього забарвлення. На величезних дверях при вході, які зовсім відрізняються від самого будинку, приліплений папір, обліплений скотчем, на якому пише "Без солодощів не заходити". Також на дверях приліплені два стіки з іменами "Ларія Мільєр" та "Афіна Мільєр". Це такий у них стиль?

— Ти йдеш зі мною? — запитую в Ланса.

— Думаю, що так. Посиджу збоку.

— І не вмішуйся.

Він піднімає руки.

— Ні слова не скажу.

Я підходжу до дверей і дзвоню в дзвінок. Не відкривають. Стукаю. Ще раз.

Звук ключа, який повертається в замку. Я готовий побачити не намальовану Ларію, котра має жахливий вигляд, але натомість на порозі стоїть дівчина-підліток.

— Ем... Ви до кого? — вона потирає свою щоку, витріщаючися на мене.

— Мільєр живе ж тут?

— Так, я Мільєр.

— То це ти молодша сестра?

Я багато чув про її молодшу сестру. Дуже мила дівчина. Виглядає як повна протилежність старшій Мільєр.

— Так, а вам Ларія потрібна?

— Вона дома?

— Ні, пішла в магазин. Хто ви?

— Рафаель Бласхес.

Це дає їй все. Вона вирячує очі, які стають величезними, мов блюдця.