Залежна психопатом

Ларія.

– Я чітко пам'ятаю, що він повинен був повернутися.

– Він дав дозвіл.

– Він казав, що приїде. І я не зауважую, що він це казав не мені, бо я не чула його голосу вже майже два місяці.

– Ти не повинна перейматися через це. Просто їдь, і він забере тебе через тиждень.

– Він чи його люди?

– Ларіє, їдь і спокійно відпочинь із сестрою. Я і без цього підставляю себе. Я не знаю про вагітність. Ти не розповідала мені це, затямила?

– Ти справді нічого не сказав?

– Ти просила.

– Знаєш, я думала, що це ти нас відвезеш до Афіни.

– Дуже смішно, в мене є важливіші справи.

– Важливіші за мою сестру?

– Набагато.

Я зітхаю. Він знає, що програв. Фуего знає, що вже програв своє серце моїй маленькій дівчинці. Але проблема не в нас. Проблема в них. Вони не хочуть зізнаватися у почуттях ні за які гроші. Якби це було моєю найбільшою мрією, навіть тоді Рафаель не сказав би, що має почуття до мене. Але на щастя, це відійшло на другий план. Мені важливо, щоб моя дитина була щасливою і жила в любові. Рафаель не дасть мені цього. Я найменше у світі бажаю бачити його з Валентиною. Я ненавиджу кожну спільну фотографію, на якій красуються їхні задоволені обличчя. Мені морально важко бачити їх разом. Якби ж я була у віці Афіни, це б розбило мене ще більше, але я б не прийняла це за правду вже через кілька років. У моєму ж випадку я виношую нашу дитину. Звичайно, я забезпечу життя цій дитині через кілька місяців, коли шлюбний контракт вичерпається. От тільки я не зможу стримувати своє серце, яке буде боліти кожного разу, коли я побачу випадкове фото Рафаеля з іншою.

Мені набридло боротись.

Більше ніяких ревнощів. Ніяких думок. Нічого. Якщо йому зараз так добре, то чому ж я повинна тьмяніти день за днем. Нічого такого більше не буде. Пора вставати на ноги заради себе. Заради дитини.

– Можна ще одне питання? –Ланс киває. – Він хоть інколи думає про мене?

І мені не соромно запитувати це. Фуеґо завжди скаже так, як воно є. І він ніколи не буде розповідати це запитання Рафаелю. Мені просто стане краще, якщо я знатиму правду.

– Ні. –він переводить погляд, а я вже готова попрощатись із ним і сісти в машину. – Можливо й думає, але вголос про це не говорить.