Залежна психопатом

Ларія.

Мені тепло, коли я відкриваю очі. Відразу закриваю їх від того, що сонце попало в поле зору, і мої очі почали пекти.

– Ти тут!

Першою кричить Афіна, але я, примружуючись, бачу й Лієссу по інший бік палатного ліжка, на якому, виявляється, лежу. Рука швидко пробігає тілом і я поспіхом торкаюсь живота.

– Все добре. З дитиною все добре. -тихо попереджає Афіна.

Я полегшено зітхаю і знову прикриваю очі. Як же добре, що дівчата тут. Я спокійно лежу навіть тоді, коли Лієсса розмовляє з кимось по телефону, доки не чую наступного діалогу.

– Я не думаю, що вона зараз бажає тебе бачити.

– Це Рафаель?

Вона мовчить, слухаючи співрозмовника, але згодом таки киває мені.

– Можеш сказати йому, щоб без Валентини не приходив.

– Щодо цього... – починає сестра.

Лієсса кладе слухавку і відкладає телефон убік, щоб я могла сісти на ліжку та дозволити їм сісти поруч.

– Він не зраджував тобі. І він сказав, що ти б мала знати це, бо він тобі дав обітницю.

Я закочую очі.

– Ти віриш усім чоловікам?

– Аж ніяк, проте бачила б ти, як він переживав і злився на всіх, бо уяви не мав де ти.

– На всіх?

– Ммм, ну так... На мене теж.

– Що він тобі зробив? – нарешті гнів, якого я не відчувала вже... скільки? – Скільки часу я тут?

– Три дні і дві доби.

– Я пропустила три дні свого життя. Дідько, що може бути гірше?

– Нууу, ти могла померти?

– І добре, що Рафаель таки встиг.

– Рафаель. – Я закушую губу і на мить уявляю те, як він шукає мене всюди, де тільки може. – Він знає?

– Про вагітність? Так. І це навіть не Афіна сказала йому, а Фуеґо. Уявлення не маю, звідки він міг знати про це.

– І я уявлення не маю, – відповідаю, ховаючи від них погляд. – Все він знає...

Афіна постукує пальцем по катетеру, який підключений до моєї лівої руки. Вони все зрозуміли. Я досі мовчу, бо я хвора, і вони також повинні розуміти і мене. Але коли вони мовчать більше п'яти хвилин, а я не можу дивитися нікуди, окрім своїх рук, то все ж таки здаюсь.