Залежна психопатом

Рафаель.

-Чого ти боїшся? Мене? -посміхаюсь, кажучи їй ці слова.
-Та ніколи в житті тебе. Літати боюсь.
Я сідаю біля неї. Потім встану.
-Ти ж ніколи не літала, чому боїшся?
-А якщо розіб'ємось? -задихаючись, каже.
-Ти завжди думаєш про погане?
-Ні. Але з тобою варто думати тільки про найгірше.
-Коли ти встигла засвоїти такий урок?
Вона прикушує губу. До нас підходить Ланс і я піднімаю на нього очі.
-Готові вилітати?
Ларія різко підстрибує, ніби хоче щось сказати.
-Рафаель. -каже тихо, торкаючись губами мого вуха.
Бляяяха.
-Що? -в мене занадто різкий тон, але вона сама в цьому винна.
-Попроси свого солдата поїхати в літаку з дівчатами.
-Там всі мої люди. Не хвилюйся за них.
-Будь ласка. Це єдине, що я попрошу в тебе.
-Єдине?
-Так. -відповідає, підтиснувши губи під себе.
Стримуюсь, щоб задоволено не посміхнутись. Я запам'ятаю її слова.
-Ланс. Йди в літак до дівчат.
Він цим не задоволений. Виродок, має врятувати мене. Єдине, що просить Ларія. Він повинен це виконати.
-Ні!? Ти ж розумієш ситуацію.
Він впевнений, що не піде.
-Ланс.
-Рафаель.
-Я хвилююсь за сестру. Будь ласка, приглянь за ними.
Ларія складає руки в знак молитви. Богохульниця.
-Я не піду до тієї дикунки.
-Ланс. -встаю. -Підеш.
Напевне це мій тон. Я й сам не помітив, що він дуже змінився. Це стало помітно тільки по переляканих очах Мільєр. Я її налякав. Чудово.
Ланс дивиться на мене так, ніби я заставив його йти на війну. Хоча це не так. На війну він би навпаки стрімголов біг. Але він все ж йде. Ображений на мене, але слухняний. Звісно мені шкода найкращого друга, бо бути в присутності тієї дикунки (як він сказав) - неможливо. Я хоч і не був з нею так багато часу як він, але розумію його страх. Мене дівчата ніколи не лякали. Я хотів їх трахати. На цьому все. Але Ланс точно не має бажання трахнути маленьку Мільєр. Хоча вона доволі симпатична дівчинка.
Я нахиляюсь до Ларії через сидіння. Не щоб сісти, а щоб відкинути її волосся назад. Вона здригається.
-Не боїшся мене, кажеш?
Вона рухає головою, через що ми майже торкаємось одне одного щокою. Я відхиляюсь.
-Якщо буде страшно, ти можеш прийти посидіти в мене на колінах.
Вона червоніє, а я задоволено шкірюсь.
-Ні за що!
Штовхає мене від себе і розвертається обличчям до вікна.
Я подаю знак, що ми можемо летіти і повертаюсь на своє місце.

Хтось сідає біля мене. Я різко відкриваю очі, але вже знаю хто це.
Ларія в навушниках. Вона трясеться.
Я можу помовчати і дальше спати, але я хочу подьоргати її за нерви.
-Поруч мене - це не коліна.
Вона зиркає на мене. Як можна через навушники почути мої слова?
Добре, що це не блютуз навушники. Їх бажано не використовувати в літаках.
-Мені якраз снився сон, де на мені скаче блондинка. Ти все спортила своєю вагою.
Навіть тут вона не дає мені побути з іншою жінкою.
-Я не маю з собою медалі, щоб дати тобі.
-Повертайся на своє місце.
Вона витягує з вуха один навушник.
-Мені страшно.
-Мене це не хвилює. Повертайся на своє місце.
-Я буду сидіти тут.
Вона різка в своїх словах. Але я не люблю, коли мені наказують.
-Повернись на своє місце, ти не будеш сидіти тут, а я більше не буду повторювати.
Вона супиться, засовує назад навушник і встає з місця. Тепер видно, що вона трясеться не від страху, а від злості.
Якби Ланс був тут, він би сидів поруч зі мною.