Залежна психопатом

Рафаель.

Не можу ж показати свою слабкість перед цим виродком.
Ларія танцює з моїм ворогом, навіть не усвідомлюючи цього. Варто було розповісти їй більше про присутніх, поки ми були в машині, а не пиздіти за крісла. Хоча я й реально пиздець злий, що вона посміла подерти ті крісла. І я їй ще довго буду їх згадувати.

Проходжу повз них. Мільєр думала, що я збираюсь підійти до неї і запросити на танець. О ні, відьмо, це так не працює. Знаю, що колишня йде за мною. І знаю, що не хочу більше танцювати із нею. Пізніше я поріжу Димитрію яйця за те, що мав змогу торкнутись Мільєр. Вона вже моя, отже її ніхто не торкне без мого дозволу.
Коли я беру до танцю іншу жінку, яку бачу тут вперше, Ларія витріщається на нас як маленьке ображене цуценя. Було б чудово, якби Димитрій не опустив руку їй нижче талії. Вона, здається, не звернула уваги на це, на відміну від мене.
Про себе запам'ятовую, що повинен йому помститись.
Він знає, що цим мене роздратує, бо я ненавиджу ділитись своїм.
Ларія моя.

Танець закінчується. Я розгніваний на всіх. Жінка, з якою я танцював, виявилась дружиною Консіґлєрі мого брата. Тут блядь все нагадує про Енцо. Вдячний йому, що він не з'явився всією своєю гидкою постаттю на цьому "святі".
Я беру Ларію за лікоть.
-Зачекай, я повинна подякувати за танець.
Вона вже давно подякувала. Він просто заговорив її. Дуже погано.
-Рафаель.
-Димитрій. -відповідаю, дивлячись на майбутню наречену.
-Яка несподівана зустріч.
-Але це ж було створено задля відсвятковування повернення Бласхеса. -каже Ларія в тоні секретарки.
Як би я не скучив за кавою, яку вона робила, але нехай більше не говорить цим дратуючим тоном. Моя наречена. Вона не буде говорити і звітуватись перед кимось.
-Ви дуже розумна жінка. Нехай Бласхес слідкує за вами краще, бо хто його зна...
-Тримай язик за зубами. -гарчу йому майже в обличчя.
На секунду він втрачає контроль і я бачу страх в його очах, але згодом це проходить. Він посміхається Ларії, вона йому.
Тоді я справді веду її геть. З тим, що на ній туфлі, це нас дуже затримує.

-Чому ми вже йдемо?
-Ти ж не думаєш, що вони реально святкують моє повернення?
Люди дивляться на нас, коли ми підходимо до основних дверей.
Моя охорона чекає ззовні, щоб їхати машиною позаду нас. В Нью Йорку я всюди пересувався або з Лансом, або сам. Але тут, в Сицилії, мене знають всі кому не лінь.
-Ти мені так сказав. Що я мала думати?
-Тільки ми вийдемо звідси, як вони повитягують на стіл торби наркотиків. Кожен що має. Так було, є, і буде. Моє повернення було просто як привід, щоб всі наркомани зустрілись в одному місці.
-А твоя колишня?
-То ти знаєш, що вона моя колишня?
Вона ледь трясеться в моїй руці. Це через нерви.
-Я запитала перша.
-Вона не наркоманка. Вона піде так само, як і багато інших людей, які прийшли сюди задля добре проведеного часу.
-Мені здалось, що там були всі інтелігенти. Не вірю, що вони можуть бути наркоманами.