Моя чужа дівчина

17. Людські серця такі ж неоднакові, як і обличчя

- Знаєш, а ти був правий – таки добряче похолодало.

- А я казав вдягти тобі шарфа. Диви, не застуди горло, - обійми тата неодмінно варті півгодинної тряски в маршрутці, - О, бачу, сьогодні ти без Саника?

- Він не мій сторожовий пес.

- Тоді чий?

- Ох, я не так висловилася... Саник не мусить ходити зі мною весь час.

- Чому? Хіба нема причин?

- І так, і ні... - протяжно видихнула я, але потім посміхнулась, - Як статус ВКонтактє – «Всьо сложна» - завершили ми вдвох і розсміялися зі старого жарту. – То для чого ми тут? – я кинула погляд на парк розваг, біля якого якраз проходили, - Вже точно не для того, щоб згадати славні минулі часи і знову зібратися втрьох поїсти солодкої вати.

- Ні, Марічко, сьогодні ми без солодкої вати... - тато відвів очі вбік і якось сумно посміхнувся, - Але у дечому ти права: ми таки знову зберемося разом.

- На що ти натякаєш? – не розумію, про що це він взагалі.

- Ходім, – і взявши мене за руку тато повів мене на протилежний бік вулиці – в сторону лікарні.

Світлофор на перехресті блимав червоним, наче натякаючи на неприємності – чи це вже я почала бачити символізм у кожній дрібниці? Сентиментальність мені не личить. Але зібратися з думками було важко: вони роїлися, скупчувалися, змінювали одна одну з шаленою швидкістю, то раптом змішувалися у в'язку кашу, то розтікалися навсібіч, лишаючи порожнечу в голові. Це змусило мене потягти тата за рукав куртки, аби той сповільнив крок – інакше мене б знудило на місці. За кілька хвилин ком від горла відійшов, однак запаморочення не зникло навіть коли ми вже стояли перед дверями палати.

- Готова? – спитав тато, пильно дивлячись у моє трохи перекошене обличчя.

- Ні...але я вже не маю вибору, - і я перша схопилася за дверну ручку.

На лікарняному ліжку, застеленому блідо-блакитною білизною, сиділа Стася Геннадіївна із незмінно холодним поглядом і стиснутими губами...ненамальованими червоним. Це змусило мене по-інакшому поглянути на неї. Щось змінилося. Власне, з першого погляду важко впізнати високооплачувану модель екстракласу у цій жінці. Старенька піжама висіла на ній, наче на вішаку, підкреслюючи риси натомлених плечей. Без макіяжу її обличчя здавалось іншим, ще більш чужим, ніж раніше. Наближаючись до ліжка, із кожним наступним кроком, я встигала помічати одну деталь за іншою: осьо зморшки розсипалися по лобі і від кутиків очей...наче і шкіра вже не виблискує здоровим сяйвом...та й у волоссі, сплетеному у дві коси, стали помітні срібні вкраплення... Лишенько – вона постарішала!