Моя чужа дівчина

4. Калюжа, шкет, парасолька

   Похмуріло по повній. Важкі краплі залишали відгомін на калюжах, розмивали залишки тротуару, каламутили обличчя сірих людей. Або маршрутка дотримується власних норм вимірювання часу, або ж цьогорічна осінь настільки непередбачувана, як і дівчина з ПМС. Нахабні парасольки виднілися під дахами будинків, на зупинках тролейбусів, усередині крамничок, красуючись своєю наявністю у більшості середньостатистичного населення. Сумно. Так хочеться натиснути кнопку «off», та й щоб не дощило, не сіріло, не нагнітало. Проходячи повз вітрину аптеки, ледь здригнулася – на що перетворив мене дощ?! Наче підбухане страховисько з темними колами під очима та волохатим гніздом на голові. Ах, моєму волоссю зараз не завадило б сховатися під зонтиком, тілу– просушитися, а душі зігрітися від прийнятого горня чаю з чиїхось теплих рук...але це лиш мрії сильної і незалежної жінки. Чому романтичні особистості завжди лишаються вигнанцями сучасності? Отак, ідучи поза милістю долі, я бруднила й без того старі кеди о багнюку, крок за кроком. Думу думала, з чого краще почати: з миття посуди, можливо, зі збирання павутини чи виклику трактора, щоб вивіз увесь мотлох з кватири? Чи краще не турбуватися про оселю, та й запросити батьків на вечерю в ресторані? Але звідки коштам взятися у моїх кишенях? Думки надовго не затримувалися в голові – летіли за покликом протягу, тільки й згадуй, що тебе турбувало секунду тому.

А тим часом вже хвищило. Затасканий светрик дозволяв холодним пальцям вітру проникати до моєї шкіри, а джинсам, мабуть, пороблено бути в плямах до кінця своїх днів. Я перестрибнула чергову дірку в асфальті, уже добряче затоплену, і ледь не навернулася. За законами жанру, хтось доброчинно притримав мене під руку:

- Обережніше, слизько ж.

- Ой, дяк...- ледь всміхнулась я...і мені як гикне! Іронія долі – і це я не про фільм. Моїм благородним лицарем виявився ніхто інший, як Саник. Стоячи поблизу на переході, у чорному каптурі й круглих окулярах, він був схожий на Джеймса Поттера. Занадто йому личила ця похмурість зовнішності, контрастна з блиском в очах, занадто заманливо виглядала його неочікувана толерантність, але занадто близька між нами відстань, занадто невпевнено я себе відчуваю, все занадто...

- Ти мене переслідуєш?

...тож крига, за якою ховалися усі мої невимовні почуття, не скресла.

- Дуже треба, - пхекнув він і, здається, образився. Зненацька кудись поділася його нещодавня приязність, а блиск в очах, що так спокушав затримати на них погляд, затуманився. Наче зовсім інша людина.

Світлофор зрадницьки мелькнув зеленим кольором, і хмара парасольок ринула до іншого кінця вулиці. Підхоплена потоком, мене несло за цим пихатим айтішніком. І чому я так зреагувала? Завдяки йому моя дупка лишається чистенькою, а калюжа невипробуваною на глибину. Чи це вже у мене шиза почалася, що я так на хлопців кидаюсь? Однак залишати все на півслові я не могла – все-таки, в мені лишилась крапля гідності (чи дибілізму – хтозна). Пропихуючись між натовпу, я схопила Саника за лямку портфеля й міцно стиснула. Він же йшов не звертаючи на мене жодної уваги. Ууу, нахаба! Я здуру шарпнула його назад. Він ледь втримався на ногах, та не озирнувся, навіть не вимовив нічого. Я аж рота роззявила.

- Хіба можна бути таким егоїстом?! – вигукнула я, коли ми вийшли на безлюдну вулицю, - Ти мене так дістав своїми повідомленнями, своїми пропозиціями та марними спробами затягнути на побачення! Хіба ти не бачиш...

   Тишу пронизав гучний ляскіт. Ліва щока одразу запалала, наче смалена. У зелених очах бачу здивування, у сірих, власних – сльози.

- Я...я...

І знову тиша.

- А тепер май совість мене вислухати.

   Плечі припинили дрижати – їх ніжно обійняли теплі руки. Повіки не тріпотіли від найменшого поруху вітру – їх торкнулися губи. Краплі більше не цокотіли по нещасній маківці – парасолька приховала нас обох. І я вислухала. Усе.