Моя чужа дівчина

6. У потемках душі

Не вірте у пророцтва. Навіть, якщо їх віщує душа. Якщо на вас і справді чекає щось погане, то воно прийде в десятеро жахливішим, ніж ви уявляли. Так, я боюся власної матері. І ненавиджу її всіма фібрами душі. Наче не відьма, і не жаба, але настільки гидко мені не було з жодною людиною. Я завжди почувала себе другою, бо місце гран-прі завжди займала вона. Жінка, яка мене виносила, виростила, здається, не справжня. За все своє життя мені жодного разу не випала можливість побачити її посмішку – лише вічно стиснуті губи, ретельно профарбовані червоним, які ніколи не проявляли емоцій. А очі... Наче два крижані кришталики, які світяться лише від направленого на них світла. Здається, наче це і не жива людина зовсім. Так, якась ідеально спроектована машина, мета якої - підтримувати свою витонченість та бездоганність. Жодної морщиночки не набігло за сорок років, жодної зайвої цяточки на обличчі не знайдеш, навіть родимка у найефектнішому місці – над лівим куточком губ. Промовчу про шикарне волосся, без сивини, з ідеальним для її тону шкіри відтінком блонду. Довгі тендітні пальчики, покриті мереживними рукавичками, перстеньок від колишнього чоловіка на мізинчику, лебедина шия, оперезана перлами – усе просто кричало про її шикарність та вишуканість. Не було жодної необдуманої деталі в її повсякденному образі: вона не дозволяла собі (та й мене відучувала) носити практичне, однак позбавлене смаку взуття. У смітник летіли всесвітні улюбленці: конверси, крокси та навіть в'єтнамки. Лише елегантні лофери, або з Т-ремінцем на витонченому каблучку, або улюблені мері джейн без натяку на дешеву вульгарність мали право займати місце у шафі. А як пояснити її пристрасть до капелюшків? Чи бажання носити сукні, витримані лише у стилі ретро? Або відкидання сучасних трендів? Як їй не пощастило народитися у нашому столітті... Чи це століттю варто остерігатися настроїв Стасі Геннадіївни? Так чи інакше, більших страждань зазнаю я...

- Мамо! – якось вдавано радісно вирвалося з мене, - Як це тебе занесло у таку далечінь? Дай-но сюди пальто...

Червоні губи лише більше стиснулися, наче вона намагалася не пирснути зо сміху чи вибухнути із сорому. Ніщо не давало приводів сподіватися, що сьогоднішній вечір пройде хоч на крихту краще, ніж завжди. На пропозицію провести екскурсію квартирою, мене лише змірили зневажливим поглядом. Звичайно, хто б оце мене слухав? Почухрала у своїх ботфортах задрипаним килимом, наче то червона доріжка (як елегантно!). Пройшлася по вичищеній кухонній кахлі (що лиш тихенько цокотіли підківки), оцінювальним поглядом зрівняла скромну душову кабінку з нашою домашньою банею (як можна було створити такі сині очі й не надати їм бодай краплі емоцій?!), далі зазирнула у мою кімнату і, побачивши там бездоганний порядок на поличках з книжками та навіть під ліжком, запитливо глянула на мене (а як грає бровами!). Ну й що, що я в четвертому класі ховала огризки й залишки вечері під ліжко? Давно ж було...

- Доню, - почула я знайомий баритон з передпокою, - А що у тебе в коридорі забули кросівки сорок шостого розміру?..

Я хотіла провалитися крізь землю. Не знаю, від сорому, сміху... чи, може, від щастя?

- ТАААТУУУ!!! – мій крик не почули хіба що на Марсі. Як же це...просто не можу вимовити...як це...знову бачити ці привітні риси обличчя, м'які руки, покриті дрібними веснянками, й щирі, ЩИРІ сірі очі. Мої очі. Нічого не змінилося за три роки, хіба що зморшки з'явилися у кутиках рота й засріблило трохи чуба. Тату, тату!..

Коли мене, нарешті, відліпили від нього, я таки спитала:

- У тебе зморшки?

- Та то від сміху, - і посміхнувся. Лагідно, як тільки він уміє.

- А сивина звідки?

- Бо ти подорослішала.

Вже вкотре за сьогодні накотилися сльози. Так хотілося обійняти татка, пригорнутися до нього, заревіти, як в дитинстві, припадаючи до його плечей. Висказатися: як усе бісить, як втратило сенс моє існування, як важко мені тримати все в секреті...

- Шктищ!!!

Раптом, у туалеті щось гучно гепнуло й звідти, як ошпарений, вилетів Саник, ледь не збивши жінку з червоними губами.

- Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУУУ!..

- Заради всього святого, що сталося?..

- ЗАБЕРИ ЙОГО ЗВІДСИ!!!

- Кого? – я злякано подивилася на татка.

- ЗАБЕРИИИ!...

Я мовчки заглянула у темряву туалету. За мною примостився до смерті наляканий Саник, тремтячою рукою вказуючи кудись вперед.

- Хтось, нарешті, ввімкне світло?

- Нііі!!! – несамовито закричав Рудий і побіг чимшвидше на кухню під батькові коментарі, типу «А це ще хто такий?» і «Там, певно, щось надзвичайно жахливе...».

***

За півгодини ми вчотирьох сиділи на кухні, попиваючи м'ятний чай. І кожен мовчав про своє. Саник про свою слабкість. Татко про маму. А мама про себе. Я ж... Теж мовчала. Про свою любов. Повагу. Ненависть до жінки з червоними губами. До брехні. До себе.

Кожен має свої сутінки всередині. Ти блукаєш у них впродовж усього життя, натикаючись на власноручно створені проблеми. Дивно, що ти загубив себе у темряві й не можеш повернутися на світло...