Моя чужа дівчина

21. Дика

- Сьогодні не передбачиш завтрашнього ранку.

- І відколи це ти така поетична?

- А я й не таке вмію. Передай мені сіль, будь ласка.

Це був ясний жовтневий ранок, один з останніх жовтневих ранків, коли ще можна сподіватися на сонце і гарну погоду. За три дні я перегорну свій календарник на холодильнику, і нас поглине листопад. Найсумніший з усіх місяців. Умовний перехід до авітамінозу та осінньої депресії. Але зараз ці думки недоречні - я ж бо готую яєчню!

- Тобі окату чи бовтанку?

- Кого?!

- Ну, глазунью чи вперемішку?

- Середнє щось. З твердим жовтком.

- Фу ти, збочинець...

- Ти додаєш помідори у яєчню, тож чия б корова мичала!

Ми сміялися і насолоджувалися пізнім сніданком, допоки нам не подзвонив Панько, тактовно нагадуючи про штраф за запізнення.

- Побачимось, - я закинула у рот останній бутерброд і хотіла вже вибігти з квартири, та мене впевненим рухом повернули назад. Я опинилася в обіймах серйозного Саника.

- Ти поговориш з нею?

Я відвела погляд:

- Поговорю...не нагадуй зайвий раз.

- А я буду нагадувати. У когось вітер в голові, і хтось надто часто забуває обіцянки.

- А сьогодні не забуду! - я спробувала вирватися, але його руки обіймали мене міцно, - Наче айтішник, а м'язи таки маєш.

- Сприйму це за комплімент, - він посміхнувся і нахилився мене поцілувати...

Словом, зрозуміло, що на роботу я таки спізнилася.

На щастя, мені написала Ліна й повідомила дві ну дуже гарні новини:

1. Відвідувачів - дві каліки, тож можна не поспішати.

2. Пані верМішель від'їхала на кількаденний тренінг на тему "Ефективне управління малим бізнесом", тож двічі можна не поспішати.

Тому в кафе я заходила з посмішкою й припіднятим настроєм. Навіть погода сьогодні була на дивно теплою,  як для кінця жовтня, і навпрочуд сонячною. Ніщо сьогодні мене не зупиняло від гарного дня - окрім запрілого у пальто Панька, з яким я зіткнулася біля службового входу.

- Хорошо виглядаєш, - посміхнувся Спиридонович, - невже з Саником помирилисі?

- А ви у гарному настрої, невже пані Мішель виїхала з міста? - парувала я, насолоджуючись реакцією великого боса. Той закашлявся, я розсміялася. Його стосункам точно не позаздриш: залізні рукавиці люблячої жінки не давали Спиридоновичу відростити пивний животик, а строга дієта й заняття пілатесом робили з нашого доброго товстунчика конкретно шизонутого начальника. Гарчить увесь час, злий такий ходить, ображений на весь світ, а страждати маємо ми, смиренні слуги цього святого царства їжі. На моє превелике щастя, і на щастя усіх наших відвідувачів, нашій увазі буде представлений старий-добрий Спиридонович. І трішки п'яний.