Моя чужа дівчина

18. Точка неповернення

Звук загортання у газетний папір відлунював у вухах приємною ностальгією, хоча цього разу замовлення було не для «Безтурботного М.».

- Часи змінюються, - сказала Василівна, зачинивши двері за покупцем. Вона якось сумно посміхнулася, але вже за хвильку надягнула маску ввічливої життєрадісності, - Тобі з м'ятою, як завжди?

Я відмовилась.

Сьогодні я забираю нові квіти - нарциси, такий собі жовтий символ «відновлення». Нещодавно прибýла пані Мішель (місцевими прозвана пані ВерМішель за копну жовтих кучериків) заходилася наводити власні порядки у кафе під гаслом «Нам потгібне оновлення!». На її рахунку ремонт старого приміщення, відкриття другого поверху, оновлення меню...а що взагалі лишилося від старого доброго «Безтурботного М.»? Хіба назва, та ще й ми, офіціанти. Хоча навіть тут у нас не обійшлося без змін: до нашої «дружньої» команди приєднався Саник. Не на постоянку, звичайно, чисто, як підробіток на вихідних. На сповнені захвату зойки Віталіни, хитро примружені очиці Панька та на мій здивований погляд Саник сухо кинув наживку «Нічого особистого, просто бізнес», яку ми всі гуртом, нехотя чи беземоційно, проковтнули.

Низький альт Василівни вирвав мене з виру думок, вчасно нагадавши про скору церемонію відкриття кафе. «Я завітаю спробувати нову напойову карту», - лиш встигла пролепетати старенька, сунувши мені в руки корзинку свіжих нарцисів, як ноги вже понесли мене знайомим занедбаним провулком повз цирульню «Срібний шаг», де необережний перехожий обов'язково вляпається в калюжу, далі – вгору бруківкою, поки не дістануся старої дзвіниці, а там, за поворотом, до мого-чужого «Безтурботного М.».

Я ледве встигла розставити всі букетики по вазочках, як безжальний бій годинника сповістив: «Восьма нуль-нуль. Відкриття!». Біля головного входу вже зібрався чималенький натовп. Спершу я класифікувала їх як «вранішніх зівак», що прийшли «просто подивитися», однак дедукція (чи невіра у ВерМішелині soft skills) мене підвела: це були справжнісінькі нові відвідувачі. Більшість з них тримали флаєри, які ми роздавали минулого тижня. На мій превеликий жаль, серед контингенту не було видно старої-доброї канапкової нелюбительки моркви, та і Єгорчика теж.

- Сьодні без любимих завсягдатаїв, - зітхнув Спиридонович і, почухавши потилицю, почухрав на кухню - день обіцяв бути...іншим.