Моя чужа дівчина

2. Просто

Сонце привітно лоскотало вуха, відбиваючись від вітрини «Безтурботного М.». Наближаючись до службового входу, я намічала план того, що треба зробити обов'язково швидко, просто обов'язково, необов'язково швидко та просто необов'язково. Під перший пункт автоматично потрапляли всі справи, пов'язані з кафе: перемістити Спиридоновича з лежачого стану у більш-менш сидячий, підмести черепки горщика з-під фікуса, провести ще одне не надто заманливе перегортання таблички «зачинено-відчинено» і чекати бодай на одненького відвідувача за цілісінький ранок. Зазвичай у нас не людно – за день може прийти до тридцяти душ, у свята може трохи більше. Просто обов'язкового дуже мало, лише один малесенький пунктик – не вмерти до кінця робочого дня. Останні два пункти я завжди пропускала, бо мені нема чого робити необов'язкового. Усе моє життя зосереджене лише на «Безтурботному М.» та читанні. Останнє, признаюся, подобається мені більше. Але грошей не вистачало, аби купувати паперові книжки (тільки не кажіть мені про електронні – мій внутрішній цінитель літератури терпіти не може всякі нововведення для читачів), тож залишається коротати дні в кафе над перечитуванням скудненької бібліотеки вельмишановного Панька та підручників іспанською, які мама пересилає чи не щомісяця. Дзенькнувши дверним дзвіночком, я обережно переступила тіло свого роботодавця, увімкнула в залі світло й почала розставляти букетики Василівни під невимкнене звечора радіо.

Крутили Елвіса. Я не маю нічого проти, під нього набагато легше не помічати сірості «Безтурботного М.». Моя уява може спокійно домальовувати на вікнах легкі візерункові фіранки, а на самотніх стінах - картини, виконані у майстерній техніці сфумато. Я бачила вітрини, постарілі від часу, однак ретельно відмиті від бруду й застиглих плям вічності. Скляні полички поставали заставленими різними рогаликами, шматочками Празького торта й італійським морозивом, однак у дійсності вітрини рідко вшановувалися чимось їстівним, задовольняючи погляди відвідувачів дешевими бутафорськими дублерами. Загалом приміщення залишалося знудженим і змореним, незважаючи на спроби моєї дитячої наївності розфарбувати монохромну розмальовку всесвіту. Єдиним джерелом світла слугувала самотня лампочка, навіть не удостоєна покриттям найдешевшою люстрою. Та й то, її вмикали лише під кінець дня, ігноруючи уставлені норми використання електрики, бо рахунки за світло не радували бідолашне єврейське серце Панька. У денну зміну ми ще якось перебиваємося, а от ввечері доводиться запалювати свічки. Відвідувачі завжди дивуються гостинністю і магічним таїнством кафе у присмерках: їм лише за щастя посидіти вечір без засобів миттєвого спілкування (читай - телефони), задовольняючись власними здібностями вдало вибудовувати влучні діалоги. Нерідко нас відвідують і вуличні музики – найчастіше це дідо в дивному смугастому береті з якоюсь перкусією та, здається, його веснянкуватий онук з гітарою чи укулеле. У такі вечори «Безтурботний М.» перетворюється на якийсь дивний затишний куточок, де хочеться посидіти в плетеному кріслі, ліниво потягуючи гарячий глінтвейн, грати в шахи із незнайомцем з-за сусіднього столика, насолоджуватися ненав'язливістю атмосфери. Дійсно, наче райський куточок. Але зі своїми недоліками, які, на жаль, помічаю тільки я.