Моя чужа дівчина

7. Сповідь

Навіть не знаю, що може бути гірше: нескінченна злива, яка намагається змити всесвіт, нестерпні намагання сусіда-музиканта заграти бодай щось на своїй скрипочці о шостій ранку, чи марні спроби матері бути хазяйкою. Сумно, але за своє життя ця жінка не подала на стіл жодної страви, приготованої власноруч. Тож зараз, прокинувшись від п'ятої симфонії Бетховена, я дивилася на тарілку зі згорілими млинцями і думала, скільки вугілля мені треба втоптати, аби не образити «незрівнянну» Стасю Геннадіївну.

- Доброго ранку.

Мовчить.

- Готуєш?

Простягає млинця.

- Це мені?

Відводить погляд.

- Дякую.

Беру. Відкушую. Ледь стримую пориви шлунку. Натягнуто посміхаюсь кутиками губ:

- У мене перша пара, тож треба поспішати...

Здивовано підіймає брови. Стискує губи. Супиться.

- Саник все розповів?

Стриманий кивок. Холодна. Неймовірно крижана. Наче свердлить поглядом, наче душу виймає. Що сказати? Як сказати? Що сказати?..

Вона пройшлася кімнатою, поставила на стіл турку з кавою, сіла з чашкою напроти мене, запрошуючи зробити те саме. Сіла. Взяла в руки простягнутий напій. Гіркий. Міцний. Дає змогу зібратися з думками.

- Вибач. Я...

Вона сьорбнула. Думки не бажали ставати рядочками. Вони тікали наввипередки геть з моєї голови. Звичайно, після веселої нічки на голому матраці, моє тіло могло б і не так вередувати. Але вона ж дивиться, пильно, очікувально. Розумію, що маю продовжувати.

- Знаєш, я...для мене це було важко. Реально важко. Коли ти сидиш на парах, батрачиш, як навіжений, аби відробити вкладені гроші, ходиш серед місцевої еліти, яка цікавиться лише трендами та власним «я», то це зморює не тільки фізично.

Підіймаю очі. Вона все ще дивиться. Все ще слухає.

- Я не хочу вчитися тільки для того, щоб задовольнити твої потреби, - роблю ковток. Важко... Шия ниє, голова розколюється, голос починає дрижати. Чому я не можу з нею говорити? Де моя мужність? Куди ділася безстрашна Машка?

Дивлюся на неї, а вона очей з мене не зводить. Наче розуміє мої почуття... Мою втому, моє розчарування у власних силах, мій гнів на неї... Ти, саме ти, мамо, споганила мені життя. Мовчання, суворий погляд, стиснуті губи – хіба я могла проти них щось поставити? Ти зробила, як схотіла. Наплювала на мої бажання. Саме через тебе моє життя прогнило, наче торішнє яблуко.