Моя чужа дівчина

1. "Безтурботний М."

Уявіть собі на секунду, що ви в раю. Де все, що вас оточує, випромінює легке, ледь помітне сяйво, що бринить на віконних рамах і на вашому обличчі. Де повітря наповнене тендітним ароматом ванілі й кардамону, який наче боїться занадто яскраво про себе нагадати. Де неймовірна спокійність наповнює твої легені при кожному вдихові, а, видихаючи, відчуваєш прилив гармонії та самоконтролю. Таким раєм, чимось на подобі вічного прихистку, став «Безтурботний М.», так гостинно укривши мене від реалій сучасності й грубості людства. Моя тонка душевна організація була врятована буркливим, відгодованим бабусею вусанем, який дуже вчасно взяв мене офіціанткою спочатку на літній термін, а потім, коли побачив мою перспективність (насправді, він просто винен мені гроші, тож мій ультиматум не дав йому вибору), лишив працювати на постійній термін. Однак він найгірший роботодавець – за день не почуєш ні «Доброго ранку, Маріє», ні «Дякую», ні, звичайно, «Гарних вихідних». Утім, сьогодні все було, як завжди: скрип резинових підошов о килимок, відмикання морозним ключем дверей «stuff only», світле привітне приміщення і ні душі на всі сімдесят п'ять квадратних метрів. За півгодини протирання горняток, чищення пластмасових підносів, імітованих під благородне срібло, і шурхотіння уніформи під час марного намагання зав'язати бантик на фартухові, пан Спиридонович все ж таки припхав своє пузило на робоче місце. Звичайно, це вийшло, як завсіди, незграбно – важко втиснутися в двері, які менше тебе рази у півтора так точно, а ще, коли перед ногами розклалася мокра ганчірка, то взагалі неможливо уникнути феєричного падіння на мій улюблений фікус. Що ж, мені не вперше за цей тиждень його пересаджувати, тож...

- Чо' так рано пріпхал – гик! - ся? – дивовижно, але вельмишановний Панько з похмілля зміг видавити більше одного слова, та ще й пов'язати все у конструктивне речення.

Знявши з нього дурнувату рожеву краватку і подавши, про всяк випадок, цеберко для випорожнення, мені лишалося лише посміхнутися. До відкриття трохи більше години, тому варто пройтися до Василівни за новими букетиками.

Прохолодні пальці осені розпушили волосся, по-нахабницьки прослизнувши під шовкові рукава блузки, далі під фартух і все-таки добралися до бантика, з яким я так довго мучилася. Стрічки стрепенулися і з найменшим подихом вітру розлетілися в різні сторони. Я почувала себе Бетменом – так красиво мій фартух ще не розвивався від протягу. Дзенькнувши наостанок дверним дзвіночком, ноги самі понесли мене у вірному напрямку. Бруківкою спуститися до старої дзвіниці, перестрибуючи калюжі навпроти цирульні «Срібний шаг», повернути на сусідній провулок, і одразу за першим поворотом зайти до будинку з жовтими дверима і неймовірно зеленими вітринами. При вході мене одразу ж засипав «компліментами» папужка, не менш зелений від вітрини.