Біла ворона

Розділ 35

Ранок почався.. нормально. Я геть нічого не відчувала. Лише пустоту всередині. Я думала, що виплакала всі сльози, коли отямилась серед ночі – їх більше не було. Не було ні сили, ні бажання. Не було сил піднятись і сісти. Тепер не було сил навіть боротись. Я не знала для чого. Усі мої погрози були нікчемними і смішними.

Ранок настав тоді, коли в камері увімкнулось світло і зайшов Ральф з охоронцями. Не промовивши ні слова, вони зняли з мене кайдани та одягнули на голову мішок, перед цим засунувши у рота смердючу ганчірку аби я не говорила і не кусалась.

Я навіть не противилась. Я була овочем. Мені вже було все одно, що зі мною буде. Навіть якби я боролась – це мене б не врятувало. Я нічого не коштую. Я ніхто.

Моє перевезення було ідеально заплановане – жодних заминок і запізнень, наче по сценарію. Швидко зібрали, вивели, посадили в автомобіль і поїхали. Я навіть не підозрювала куди мене везуть. Жодного слова при мені. Лише короткі «Швидко», «Працюй», «Рушаймо», «Зустрінемось на місці». Наче вони боялись виказати місцезнаходження свого офісу. Хоч мені і закрили очі і рота, та й руки, які звільнили від кайданів, знову прикували наручниками. Я навіть не звертала увагу на біль. Але вони видали себе запахом – запах Смердючки я ні з чим не спутаю. Так само як шум моста – вони на березі річки, а з якого боку – не так важко визначити.

Я перервала себе на думці – мені ця інформація ні до чого. Я і так помру скоро.

За часом, що я провела в машині – зрозуміла: ми виїхали за місто. Та ще їхали полями або сільськими дорогами, бо вони були поганими.

Коли автомобіль зупинився, я наче приросла до сидіння. Страх пробрався до кожної кісточки і це відчувала не тільки я, а й охоронці. Напруга навіть серед них була важкою. Наче повітря електризувалось.

Я не боролась, коли мене витягували з машини, але мої рухи були паралізовані. Організм сам відмовлявся йти. Якби не зв'язані руки – вони б трусились, так само як моє підборіддя.

Ми зупинились не пройшовши й двадцяти метрів по дорозі, де я ледь двічі не впала. Перший мовчанку порушив Ральф, який стояв справа від мене.

- Ми ж наче домовлялись без свідків.

- Це охорона. – низький голос, як скрегіт по склі, як ричання вовка, відповів Ральфу. Від цього голосу все тіло вкрилось мурашками.