Біла ворона

Розділ 19

Чоловік піднявся і подав мені руку, яку я одразу і з посмішкою схватила. Погляд впав на той столик, де сиділа Тіті, якої вже не було.

-Мікрофон не увімкнений, як підкидатимеш йому увімкни  одну-єдину кнопочку. – про вовка-промовка.

Ми дійшли до тих дверей з кімнатами. Коридор був довгий по чотири кімнати з кожної сторони. У коридорі відразу з’явилась Тіті, яка виходила з останньої кімнати. Ми зустрілись з нею поглядами і табун мурах пройшов по моєму тіло – найважче лише попереду.

- Бос, - звернувся охоронець до Ральфа.

Ми з Ральфом зупинились біля одних дверей, якраз в той момент, коли біля нас проходила Тіті і підкинула у руку невеличкий мікрофон, розміром з ґудзик. Ральф відійшов від мене і вони про щось перешіптувались з охоронцем, а я тим часом перевірила чи мій ніж на місці. Все було в порядку.

- Кицюню, - мені хотілось йому врізати, але я себе стримала. - Прийдеться почекати. Маю важливу зустріч.

Як же ж вчасно. Я посмішка дуже швидко сповзла з обличчя, наче я шкодувала.

- Зачекаєш тут, - він наблизився до мене.

Як я маю йому підкинути мікрофон, якщо тут охорона і камери?

Притягнувши Ральфа до себе, його ж спиною я прикрила себе від охоронця. І поки Колфілд цілував мене, я кинула у кишеню штанів мікрофон, встигнувши в останню секунду його увімкнути.

- Я обов’язково зачекаю, - злукавила я.

Ральф повернувшись на п’ятках, пішов на вихід, але охоронець залишився.

- Заходь, - вказав він мені на двері.

Я не впевненими рухами штовхнула їх. Кімната одразу здалась мені бридкою через стійких запах змішаних парфумів та вина. Тут було ліжко, але було гидко на нього сідати. На вікнах були грати, попри те що це другий поверх. Все більше складається враження, що це не клуб, а бордель.

Я затамувала подих і прислухалась до голосів у вусі.

- Каро, ти все правильно зробила. - похвалила мене Рута.

- Що відбувається? – перебив її Девід. – Це іспанська.

- Іспанська?! – одразу кілька голосів перепитали.

- Руто, запис! Естер! Естер, вийди на зв’язок! – кричав Девід. – Ти тут?!

- Так, що сталось? – з’явився незнайомий, але дзвінкий дівочий голос.

- Покидай усе і негайно у фургон! Ми стоїмо далі по вулиці, ближче до лікарні. – Девід одразу переключився на Руту. – Ти увімкнула запис?

- Ви поясните, що відбувається? – не витримав Міч.

- Колфілд і цей чоловік спілкуються іспанською.

Тепер зрозуміло чому він в мене питав за неї. Я так легко могла попастись. Але Всесвіт вберіг мене від такої ганебної поразки. Я просто могла підставитись перед Девідом.

- Що він говорить? – не терпів Девід.

- Вимкніть мікрофони. – наказала Естер, а потім настала тиша.

Що в них там відбувається? Що це за тиша?

Кожна секунда без відповіді з шаленою швидкість збільшувала мій пульс. Серце просто вискакувало з грудей. Уся кімната вже була зміряна моїми кроками. Але у відповідь лише тиша.

Я не змогла стерпіти це незнання того, що відбувається. Але коли відчинила двері, щоб вийти отетеріла – охоронець стояв перед дверима і нікуди не відходив.

- Кудись зібралась? – з єхидною посмішкою запитав він.

- Мені потрібно у вбиральню.

- Краще роздивись кімнату – там є двері у вбиральню. – ні кроку не ступивши вбік.

- Хоча б коктейль мені принесеш? – зі злістю запитала я.

- Офіціант, - з дверей однієї з кімнат вийшов офіціант з пустими склянками. – Коктейль цій панянці.

Офіціант кивнув і зник за іншими дверима, де музика розривала перетинки. Мій злий погляд знову впав на охоронця і той кивнув мені. Я знову сховалась за дверима.

От чорт! Та щоб в тебе пір’я в роті поросло!

Єдиною розвагою було далі міряти кімнату кроками, поки вперше за останні тридцять хвилин Девід не появився:

- План «Б»! Всі по місцях нас викрили!

- Що?! – зо двадцять голосів закричало у слухавку разом зі мною.

- Хтось подзвонив до Ральфа і сказав, що ми тут. Каро, забирайся чим подалі від клубу! Тіті займай верхню позицію, а Міч тримай чорний хід під пильним поглядом. Ні Ральф, ні цей… Хього, чи як там його, не повинні вислизнути.

Шум одразу змінився на тишу, але тишу «розмов». В таких випадках ніхто не вимикає мікрофон, тому у вусі змішувався шум музики, який згодом взагалі вимкнувся, з шумом вулиці і автомобілів.

Мені потрібно звідси вийти. Але я можу видати себе, а саме те що я дзеркальна. Не знаю, яким способом, але відчуваю, що зараз небезпечно попадатись на очі Ральфу. Краще посиджу тут.

Я зупинилась посеред кімнати і зупинились мої роздуми, як тільки почула голос Девіда у вусі.

- Не мене шукаєш?  - знову шум, але тепер зброї, яка перезаряджається. – Давненько ж ми з тобою не бачились… Рута?! О, Рута прекрасно почувається.

- Вечірка вже закінчилась? Чому музика не грає? – я знову прийшла до того охоронця. Не можу я просто так сидіти, нічого не знаючи.

- Тимчасові неполадки.

- Я так не думаю. Там що якась бійка? Хтось знову дівчину не поділив?

- Що ти хочеш? – не терпів охоронець, який також почав нервувати.

- Не хочеш піти розібратись? Там щось серйозне! Я бачила через вікно, що люди тікали. Що відбувається? – зіграти істерику вийшло легше чим мені здавалось. – Мені страшно! Я краще піду додому.

- Я б з радістю тебе відпустив, - наче трішки пом’якшав охоронець. – Але мій бос не оцінить цього. Він розбереться дуже швидко і повернеться.

«Дуже швидко» - тобі це лише здається.

- Мені дуже страшно! Я хочу додому! – сльози виходили на очі. – Що там відбувається?

- Досить! Не рюмсай, - він простягнув мені платок. – Якщо хочеш можу з тобою посидіти.

Я не впевнено кивнула і впустила його в кімнату. Сльози одразу висохли, а схлипування замінила лукава посмішка.

- А ти далеко звідси живеш? – запитав чоловік, прикривши двері за собою.

- Так, дуже.

Платок упав на підлогу, а рука зжавши ножа в долоні, замахнувшись в охоронця за міліметр від його шиї зупинилась. Міцною схваткою він тримав мою руку.

- Потрібно було це сказати на дві секунди пізніше, тоді б не видала себе.

Не зрозумівши його рухів, щоб заблокувати, я полетіла в стіну. Перш, ніж я піднялась, рука охоронця стиснула моє горло, а потім кілька важких ударів головою об стіну і все важче вдавалось схопити нову порцію повітря. 

- Ти мені зразу  здалась підозрілою.
Ще один удар.

- Каро, скажи, будь ласка, що це не ти гупаєш зверху! – прошепотів хтось мені. – Ми надіємось, що ти вже втекла звідти.

В мене не було ні часу, ні можливості пояснити, що мені потрібна допомога.

Все тіло натягнулось, зігнута права рука раптово вдарила його в пах, що я навіть сама не очікувала цього. Адреналін охопив моє тіло і для страху не залишалось місця. Скориставшись секундою його слабкості, я зробила ще кілька маневрів, але охоронець знову все взяв у свої руки. Його рука знову стиснула моє горло, не даючи повітря. Згодом сили почали мене покидати, я не могла противитись охоронцю, який був вдвічі, а той втричі сильніший за мене.

Я стогнала від жаги повітря, а гортань болюче здавилась.

Внизу почалась бійка, я чітко чула постріли та звук битого скла та пляшок.

- Ти здохнеш, так як і всі ворони. Ми вам приготуємо ще одну зачистку, яка зітре з лиця Всесвіту усіх покидьків, але ти цього вже не побачиш.

- Ти теж! – після цих слів прогудів постріл, а голова охоронця прострелена з відбитком мізків на стіні і крові на моєму обличчі.
Як тільки охоронця зняли з мене я могла побачити свого рятівника. Це був Коул і, здається, він сяяв від щастя.

- Ти як? – подавши йому руку, я одразу опинилась в його обіймах. Серцю стало спокійніше, а адреналін вступив місце страху.

- Та.. та краще чим він.

- Тобі негайно потрібно забиратись звідси! – хлопець зверху глянув на мене.

- Що? Чому? – збентежено глянула йому в очі. – Я думала з вами.. до кінця.

- Ні. Девід сказав, щоб ти не з’явилась на очі Ральфу.

Постріли знизу одразу притупились, а я глянула на Коула, щось він приховує, але очі були скляною безоднею.

- Коуле, в чому справа? – я відсторонилась від нього, з підозрою заглядаючи в очі.

- Коуле! Каро! Ви ще там довго?! – кричала Тіті і навушнику. – Ми не зможемо їх стримувати весь час.

- Коуле, що це означає? Про що говорив Ральф з тим чоловіком? – я вперто стояла на своєму, коли хлопець, взявши, мене за руку хотів посунути з місця.

- Я не знаю. Присягаюсь, я нічого не чув. Але після цього Девід наказав забрати тебе і повертатись.

- Ми прийшли сюди не за цим, а щоб дізнатись хоча б щось про невідомого.

Коул не витримував від моєї впертості, я й сама себе дратувала в цей момент, але постійна невідомість виснажує.

- Каро, - тепер Коул не на жарт розізлився і все таки потягнув мене за руку. – Всі питання до Девіда і Рути чи Естер, які прекрасно чули їхню розмову. Єдине, що я знаю – тобі потрібно звідси тікати.

Підбори цокотіли по підлозі. Хлопець не послабив свою хватку, наче боявся, що я втечу. Ми зупинились в дверях коридору. Поглянувши, крізь шпарину, Коул щось пробурмотів до себе. Щось махав головою і руками, а я тим часом спробувала здогадатись що це означає.

- Зброя в тебе є? – замість відповіді я показала маленький пістолет і ніж. - Це все що ти взяла? Можна було щось серйозніше взяти, а не ніж для чистки картоплі?

- Це взагалі-то для устриць, але він маленький, непомітний, легкий і точний.

- І тобі нічим не допоможе. Гаразд! Слухай мене уважно! Там дуже багато норад – це не те, що було в лісі. Ти повинна непомітно спуститись і дійти хоча б до бару. Одним словом, ти знайдеш наших – вони повинні допомогти втекти.

- А ти? – я отетеріла.

- Я буду тебе прикривати.
Не встигла я й слова сказати, щоб заперечити, як Коул уже відкрив двері. У залі панував повний безлад. Всі меблі стали щитами для воронів і норад, а танцпол – лінією розмежування та полем бою. І на жаль, ми з Коулом були на ворожій території. Балкони також були зайняті. Тіті, яка відразу була наверху, пересунулась і зараз була навпроти нас. Тільки на протилежному боці. Кілька воронів побачивши нас позаду себе почали перестрілку, але Коул був швидший – я навіть не встигла прицілитись, як усі норади на балконі уже були мертві.

- Коул, а як ти сюди пройшов? – запитала я, коли Тіті бігла до нас.

- Ця бестія тоді була з цього боку, вона мене пропустила. Ей, балкони наші!

- Ненадовго. Ральф викликав підкріплення і  якщо ми не встигнем втекти звідси швидше, то нам гаплик. Каро, - дівчина звернулась до мене. – До Джени негайно!

- Та що таке?

- Краще б ти сиділа в Гнізді, але про це потім.

Я спустилась по сходам настільки швидко наскільки це можливо. Все тіло напружилось до неможливості. Що, чорт забирай, тут коїться? Що це за придурковата реакція?

Я зупинилась, коли в мене ледь не потрапила куля. Тоді я вийшла із роздумів і нарешті зрозуміла, що знизу ще те пекло. Як  я опинилась за барною стійкою – я не пам’ятаю, тоді все було, наче в тумані. Уривки криків Девіда і Рути, потім крики Джени, щоб не стояла як вкопана там, а потім хтось схопив і повів мене до службових кімнат, де був ще один вихід.

На вулиці також було неспокійно. Калюжі крові, мертві тіла та звук сирени поліції і швидкої.

- Так, ми на вулиці.

Мені допоміг вийти один з воронів, якого, здається, звал Джон.

- Міч, твій вихід. – дав наказ Девід.  – Народ на вихід.
- Двічі повторювати немає потреби. – відповів Міч.

Ми стояли на вулиці, сховавшись за одним із автомобілів. Я була в стані шоку і все робила автоматично, сама не розуміючи своїх рухів. Коли шини автобусів заскрипіли по асфальту і зупинились, я зібралась йти, але Джон схопив мене за руку.

- Зачекай, це не наші. Це норади.
Замість підкріплення для нас – приїхало підкріплення для норад.

- Народ, в нас є проблемка. Одна і дуже велика. – повідомив Джон.

- Що сталось? Ми вже йдемо. – відгукнулась Рута.

- Приїхало підкріплення. Тут ще з двадцять норад.

- Та щоб тебе! – злився Девід. - Міч, займись гостями, а потім нами. Джон, забери звідси Кару, завези її в Гніздо.

- Ти впевнений?! – перепитав Джон.

- Ну, гара-а-азд! – простогнав щасливий Міч.

Але відповіді не було. Це остаточне рішення Девіда.

- Ні! Ні! Ні! Я не поїду звідси! Я не залишу вас!

- В тебе ніхто не питає. Девід дуже хоче, щоб ти забралась звідси! І я його в цьому підтримую.

Джон схопив мене за лікоть і повів до однієї з машин, що тут стояли. Зламати замок було неважко. Але коли я сіла всередину, зрозуміла, що це одна з наших, в якій я їхала сюди.

- Щоб тебе не побачили, рекомендую не лементувати і трішки пригнути голову. Ти ж не хочеш, щоб норади дізнались місцезнаходження Гнізда? – попри пульсуючу злість, я покірно сіла в напівлежаче положення і їхала всю дорогу мовчки.

Якби це був Коул, Міч чи Девід (особливо Девід), то я б всю дорогу огризалась. Ще я мовчала, щоб чути кожне слово і будь-який шум у клубі. Але поки я розбиралась з новим наглядачем, пропустила найцікавіше. І останнє, що зрозуміла, що всі повертаються у Гніздо.

Я відмовилась підійматись до себе поки не повернеться решта. Все ж мені потрібно дочекатись вироку Девіда – не пробачить він мені того, що я зробила. Джон не залишив мене одну і чекав зі мною на прибуття воронів, які почали з'являтися одразу після нас. Останніми приїхав Девід і його «свита», а саме Рута, Коул, Тіті і звичайно ж Міч.

Я самотньо сперлась об стіну в гаражі. Перука лежала на стільчику, а власне волосся я розплела. Усі ворони стояли по групках і надавали один одному елементарну  медичну допомогу. Дехто дивився на мене зі зневагою і навіть злістю, а дехто навіть з подякою (а саме Лідія). А я спокійно стежила як Девід припарковує мікроавтобус. Він робить це з легкістю і спокоєм, але зловивши мій погляд одразу згадує про ті катування, які вже придумав.

Двері зачинились дуже тихо, якщо порівнювати зі гнівом в очах ворона. Його погляд був сконцентрований на рукавах сорочки, які він поправляв.
Усі в гаражі завмерли, а особливо я – спектакль починається.

- Всі можете бути вільні. – врівноваженим голосом оголосив Девід.

Ворони не це збирались почути.

- Ви глухі? – запитав Девід голосніше, не побачивши ніякої реакції.

- Але.. – порушили мовчанку Джена.

- Вечірки сьогодні не буде. – шум раптово охопив голі стіни гаража. – Розходьтесь, завтра зранку буде зібрання. – ніхто не зрушив з місця і хлопець додав: - На-доб-ра-ніч!

Натовп, нехотячи, почав розходитись. Девід стояв на місці і холодним поглядом дивився на мене. Чи то шукав слова чи то не знав з чого почати. Ні Рута, ні Тіті, ні хлопці не зрушили з місця.

- Ви також можете бути вільні. – я напружилась.

- Девіде, ми не залишимо вас самих.

- Це не обговорюється, Руто. На вихід, - він пригрозив їм лише одним поглядом. - Всі четверо.

Хлопці і дівчата підозріло переглянулись між собою, а  потім кинули погляди і на мене з Девідом.

- Валіть звідси! – розгнівався Девід. – Мені потрібно з нею на одинці поговорити.

Невпевненими кроками усі пішли за Тіті вервечкою. Рута, яка йшла остання, нехотячи, зачинила за собою двері, а я лише видихнула і втомлено глянула на ворона, який на мене пильно дивився і мовчав. Довго мовчав.

- Що? – не витримала його мовчанки, бо він ні слова не мовив. – Досить на мене так дивитись!

- Як?! – з сарказмом запитав ворон.

- Так наче хочеш мене вбити, але не знаєш з чого почати.

- Я і справді тебе колись вб’ю, але перед цим хочу дізнатись відповідь на одне питання.

- Я вся уважно слухаю, - втомлено промовила я.

- Ти і справді така дурна чи лише прикидаєшся?! – ледь не кричав Девід.

О-о-о, в декого стресостійкість нульова.

- Девіде, - я замовчала, стараючись підібрати слова. – Я знаю, що прийти до клубу після того, як ти мені заборонив це робити - було дурістю і тупістю. – зізналась я. - Але все закінчилось добре, всі живі і я виконала те, що не могла зробити Лідія.

- Ти виконала? Ти там ледь не спалилась!

- Ні, я все виконала так як мало бути.

- Як мало бути?! Ти підставила все завдання! Підставила всіх воронів!

- Підставила?! Я його врятувала! – не витримала я і підвищила голос, і це викликало ще більше обурення в Девіда.

- Каро! Ти хоча б подумала перед тим як зібратись?! Тебе впізнали! Твоя таємниця була на остільки,  - хлопець зжав великий і вказівний палець настільки близько, що між ними  майже не залишилось місця. – від викриття.

- Чому ти про це не думав, коли сам давав мені це завдання?! Я лише повернула його собі.

- Повернула?! Це тобі якась річ, яку можна забрати чи віддати?! Чи ти забула чому  я твоє завдання віддав Лідії?!

- О, я прекрасно пам’ятаю. За те в чому я не винна! Я  тобі буду повторювати постійно – я не винна в тому, що мене побачив Гаррі. А Лідія взагалі не була готова до нього!

- Так само як і  ти! – з кожним словом його крик голоснішав, а відстань між нами скорочувалась. – Ти йшла в сліпу! Я дивуюсь як взагалі Колфілд клюнув на тебе!

- Що?!

Ці слова мене образили. Особливо від нього. І весь час хочу від Девіда якоїсь похвали. Хоча сама не розумію навіщо. Я хочу бачити в його очах гордість і запал, як тоді коли ми повернулися з лісу.

Після цих слів, я зробила ще один висновок - я залежна від нього. Те, що я йому не подобаюсь - я зрозуміла давно, але тепер ці слова ранять.

Я попала у капкан.

- Що?! - повторила я. - Завдання було моє і виконала, як все як планувалось! Я підкинула йому мікрофон! І все пройшло на «ура»!

- Ти знущаєшся зараз з мене?! Ти настільки егоїстка, що не бачиш тієї загрози, яку ледь не нанесла на все Гніздо?! – ми вже не говорили, а конкурували хто голосніше зможе кричати і кому вдасться довести свою точку зору. І з кожним аргументом все далі і далі заходили за межу.

- Я егоїстка?! – тепер я зірвалась з місця і направилась до нього. – Це ти егоїст! Робиш з себе лідера і самого крутого бандита, але насправді думаєш лише про себе і свої мотиви! Жодного разу ти не подумав про когось, крім себе! Віддаєш накази, ставиш на варту і навіть нікого не спитаєш!

- Я думаю тільки про себе? Чи ти забула, що я тебе врятував?!

- О-о-о! Не забула – ти не дозволиш! – чому він мене так дратує? - Ти мені це при кожній можливості нагадуєш, що я тобі винна і повинна дякувати! Мабуть, твоє найбільше досягнення!

- А твоє, мабуть, руйнувати мої нервові клітини?! Адже за останні місяці в мене їх геть не залишилось! Ти постійно все робиш наперекір! Робиш як тобі хочеться! Ти не вмієш працювати в команді, а мала вже хоча б змиритись з цим. Так ні! – Девід перейшов до невербальних засобів спілкування і махав руками, що міг і мене зачепити. – Кажу ти покарана..

- Я не мала дитина!

- А ведеш себе, наче мала! – моя спроба перекричати його закінчилась поразкою. – Ти просто кара небесна! Чорт, Всесвіте, за що ж це мені!? – Девід звів голову вверх з надією, що Всесвіт йому допоможе. – Чому з усіх дзеркальних у Всесвіті в Даркхілі появилась саме вона?! Чому саме вона потрапила до мене?! Чому?! Га?!

Спитайся в Тіті..

Здається, ворон почув мої думки і злим поглядом глянув на мене.

- От, чому ти така норовлива, горда?! Каро, чорт забирай тебе! Як мені тобі пояснити, що не можна вриватись посеред завдання?!

- Це було моє завдання. - вперто я стояла на своєму і кожен раз, коли я це говорила, сила впевнності падала.

- Ти просто безнадійна, Сойко! – ворон завмер, коли назвав мене чужим ім’ям.

- Хто така Сойка!? – перепитала я.

- Забудь! – спантеличено пригрозив Девід, але вже не так впевнено, як ще секунду назад, але потім знову повернувся до своєї теради. - Ти як зламана пластинка! В тебе інших аргументів немає?! Просто поясни, щоб я зрозумів – на що ти надіялась, коли йшла туди?! Це просто випадковість, що Колфілд тебе помітив. Він врятував твою дупу від твого сусіда..

- .. однокласника. – перебила я.

- Яка, в біса, різниця!? – знову почав злитись він.

- Взагалі-то одно…

- Замовкни! – закричав він, озвірівши і тепер, то я злякалась. – Просто замовкни! Твоєю єдиною відмазкою є те, що це завдання я дав тобі і воно твоє! І це найжалюгідніше виправдання , яке я чув! Ти підставила все Гніздо! Ми просто оніміли, коли побачили тебе! Вся операція під загрозою, тому що Кара Елсамерз вирішила заявитись в клуб! Помста закрила очі на реальність  і ти просто вирішила припертись..

- Можливо я б залишилась в Гнізді якби ти менше тиснув на мене! Навіть після того, як забрав у мене завдання! – він довів мене до того, що я  справді почувала себе винною, але ця супперечка і гнів не давали мені відступити, залишилось лише стояти на своєму.

- Та егоїзм в тебе просто зашкалює! – тепер він сміявся крізь гнів.

- Ти вже стільки разів мені про це сказав, що скоро це слово втратить значення! А твої постійні наїзди на мене – вже тут сидять, - я приклала руку до горла, направившись до дверей, щоб припинити цю безглузду суперечку. – Мені набридло, що в цій грі завжди винна я. - і на останок мені захотілось його якось зачепити (так як він робив зі мною постійно), тому, не подумавши, додала: - Так що котись до біса, Девіде!  І ти і твоя Сойка! Чи як там її!

Його реакція виявилась швидша чим в нерву, що передає больові імпульси. Моя голова боляче вдарилась об стіну, але я зразу помітила дуже злі очі Девіда, очі тирана. Мало того, що він силою пихнув мене до стіни, він ще й притиснув мене так сильно, що ледь не роздушив. І вишенькою на торті було те саме лезо приставлене до горла.

- Ще хоча б раз промовиш її ім’я – не те що без волосся залишишся, а без голови!

- Твої погрози мене вже не лякають. – без емоції пояснила я. – Я вже дуже довго тут і мене майже ніщо вже не може образити чи травмувати. Це імунітет утворився на тебе.

- Думаєш, тебе вже нічим не налякати?!

Перш ніж я отримала можливість відповісти, Девід потягнув мене за руку з гаражу. Зі злістю двері відчинились, що ледь не злетіли з завіс, а перелякані Рута і Коул дивились на нас. Вони не пішли, а підслуховували під дверима.
Ворон тягнув мене по темному і сирому коридору у невідомому для мене напрямку. Я ледь встигала за ним, але жодного разу не впала. Знову з’явився страх невідомості. Хлопець різко відпустив мене у напівтемряві. Рута і Коул спостерігали за нами здалеку, а я так і не зрозуміла чого Девід хоче добитись.

Раптом я відчула холодний протяг і шум. Щось з гуркотом вдарилось.

- Що це? – підозріло глянула на хлопця.

- Це підземна річка.. – в мене відібрало будь-яку можливість реагувати на навколишній світ.

- Ти цього не … - я повільно відходила, але він смертельною хваткою взявся за мою руку.

- Не зроблю?!

Єхидна і зла посмішка появилась на його обличчі.

- Ні! Ні! Ні! – кричала я,  а мій голос ехом відбивався на стінах.
Девід, без жодного роздуму і сумніву, скинув мене у цей люк і єдине, що рятувало мене від невідомої і страшної темряви – його рука, яка тримала мене.

- Девіде! Девіде! Поверни мене! – кричала я.

- Щось хочеш сказати?!

- Девіде! Що ти, в біса, робиш?! Ти нормальний?! – кричала Рута, а Коул старався мені допомогти.

- Підійдете хоча б на крок і я її відпущу!

- Девіде! Поверни її! – кричала Рута.
Шум ставав все голосніший і я вже не чула нічого, крім невеличких хвиль, які вдарялись об щось. Чи то стіни чи то камені. Груди все швидше почали підійматись, а вухах вже відлунювався пульс. Я не пам’ятаю чи я кричала до Девіда і чи благала його заспокоїтись, але мій погляд був прикутий до темряви, в якій шуміла річка повна води. Тепер уже я смертельною схваткою схопила Девіда.

Схлипування перетворилось на ридання, а в голові пронеслись всі можливі молитви до всіх богів, святих, і звичайно ж до Всесвіту.

- Девіде.. Девіде..

- Хочеш щось сказати? – щось в ньому перемкнулось і він увійшов у свій власний світ.

- Де.. де… блага.. пу..сти…де..ві..

Усі спроби щось промовити обривались схлипуванням і тепер я навіть не могла нормально плакати, благати чи ридати. Якесь тремтіння охопило моє тіло і перестала відчувати руку Девіде. Я не контролювала власне тіло, я відчула, що відпускаю руку ворона, але геть нічого не можу зробити. Якась невідома хвиля охопила мене і я не розуміла, що з цим робити.

Я втратила відчуття рівноваги і наче плила. Плила за своєю смертю.

Перше, що я відчула - це удар. Удар об щось тверде