Біла ворона

Розділ 18

Темрява навкруги анітрішки не лякала мене. Навпаки: було набагато простіше нічого не бачити, я б і ще б оглухла. Але повинна чути все що відбувається в клубі. Навушник у вусі весь час шипів від розмов, музики та шуму шин. Лише згодом додумались вмикати мікрофони при необхідності. Наприклад: коли ми вже приїдемо на місце.

Я не могла сидіти всю ніч і нічого не знати, що відбувається. Та ще й коли всім тілом чую, що це моє завдання. Тому фраза Коула чи Девіда (немає значення) – «чи не втекла і не залізла в багажник», самі того не розуміючи, вони мені підкинули ідею. Оскільки я сама готувалась до цього завдання і весь час була поруч – я знала всі тонкощі плану. І поки останні автомобілі відправились з Гнізда, я встигла взяти апаратуру і зброю, а потім і пролізти в багажник однієї з автівок.

- Ми вже на місці. – почула я голос Девіда в навушнику, від чого все похололо в середині. За весь вечір я не чула його ні разу і навіть не бачила. І тепер страх зародився в середині.

- Ми вже також під'їжджаємо, - це говорив ворон-водій того автомобіля, в багажнику якого я сиділа.

Я не знала чи це точно він – просто подумала логічно. Тепер мені потрібно з середини тримати замок, щоб коли замкнуть авто – я не залишилась всередині. Звичайно, якби я краще розбиралась в механіці, то могла б без проблем відчинити.

Через хвилину ми зупинились. Один за одним гупали двері машини, а я, здається, забула як дихати. Ворони виходили мовчки і навіть задумалась від хвилювання чи не зламалась апаратура. Але коли почула в вусі голос Джени аж заспокоїлась.

- Ральфа ще немає. Чула що в нього ділова зустріч сьогодні, - з сарказмом сказала дівчина, попри шум в клубі.

- Ми то знаємо яка зустріч, - засміялась Рута.

Оскільки Рута «особисто» знайома з Колфілдом, ми не могли її взяти до клубу, так само як і залишити в Гнізді. Тому вона зараз сидить в тонованому автобусі, повному воронами, і слідкує за всім процесом. Не виключення, що будуть поранені.

Коли я перестала чути будь-які рухи воронів, як через навушник так і в реальності, то легенько витягнула телефон, щоб собі підсвітити. Робити це в лежачому положенні і однією рукою було не дуже зручно. Другою рукою я тримала шпильку в замку, щоб він не замкнувся. На щастя, воронам не було потреби перевіряти багажник при відправленні. Я дістала ще одну шпильку з волосся і вже нею спробувала відчинитись.