Вчителю, вам не втекти

Початок

Молодий вчитель не знав, що йому робити – черговий урок в класі, який він не любив всією душею, перетворився на жах. Його пояснення нової теми ніхто не слухав, деякі почати кривлятися та голосно розмовляти, сміятися, повністю ігноруючи зауваження та самого вчителя. Остання крапля – надмірний погляд та оскал учнів з останньої парти, що з нахабністю увімкнули трот в колонці. Шум, гам, голосна музика, її перекрикування, танці посеред класу, спів, перекидування записок – як тут не з'їхати з глузду?

-Замовкніть всі! – закричав вчитель, ледве стримуючи істерику. – Сіли всі на свої місця! І вимкни вже ту бісову музику, Чон Чонгук!

У класі одразу настала гробова тиша. Техьон, думаючи, що тепер всі мовчатимуть та дадуть нарешті провести нормальний урок, навіть посміхнувся нервово, а потім помітив шокуючі погляди учнів у бік дверей. Здогадуючись, що може бути ще гірше, ніж зірваний урок, омега повернув голову до дверей і завмер.

-Що ви собі дозволяєте, учителю Кім? Яке ви мали право накричати на дітей? Не вмієте зацікавити учнів своїм предметом, киньте цю роботу, але не смійте підвищувати голос! Сьогодні чекаю пояснювальну на моєму столі! – і все це, грубим, навіть злим, обурливим тоном, директор вивалив на молодого колегу при цих самих учнях, котрі ледве не довели його до нервового зриву.

Повернувши згаслий погляд на клас, Техьон ледве не заплакав, тому що всі в цьому класі дивилися на нього зверхньо і з насмішкою, наче він легка здобич. Вони давно зрозуміли, що молодого вчителя-омегу ніхто не буде підтримувати та захищати в цій школі, тому можна з нього знущатися як тільки заманеться. Особливо це стосувалося Чон Чонгука, який був синочком директора.

-А знаєте що? Я звільняюсь! Більше і дня не пропрацюю в цьому місці! – голосно та чітко відповів молодий педагог, та, взявши свої речі, швидким кроком вийшов з класу. Можливо, він би побіг навіть, настільки образливо було, але стримався, щоб не стати ще більшим посміховиськом в очах цих нелюдів.

Молодий чоловік очікував, що його повернуть чи хоч прикрикнуть у слід, але його ніхто не тримав, не гукав і, мабуть, не звернув уваги навіть. Від цього він відчував себе ще паскудніше. Коли омега спускався по сходах, його накрило бажання зайнятися вандалізмом – позривати та потоптати ногами всі стенди, порозривати руками всі плакати, що з таким яскравим оформленням обіцяли цікаве та насичене шкільне життя...хотілося хоч якось насолити цим жорстоким людям. Хоч якось нагадати, що він теж гідний поваги та підтримки.