HUSBAND

1

МОЖЛИВІ ГРАМАТИЧНІ ПОМИЛКИ (перевіряю)

Мені двадцять, усе моє життя пішло шкереберть саме у той вечір, у той жахливий вечір, хоча маючи змогу прожити його ще раз, я б зробила усе так само, я не жалкую, ні про що.

Я досі відчуваю як він хапає мене за щиколотку та просить викликати швидку, як благає про допомогу але хіба він хоч раз викликав швидку коли мама просила про це? Він ніколи не думав про неї, тому і я наступив йому на руку пішла геть з кімнати.

- Ув'язнена номер 23524! - почувши це я зупинилася і поглянула.
- Що вам потрібно? - це мій адвокат, що так хотів допомогти мені але я повністю признала свою провину у скоєному.
- Зазвичай людям, що виходять з в'язниці дарують щось, тому тримай! - він віддав мені пакунок з булочками. - Не знаю, що ти любиш, тому взяв усіх по одній.
- Не потрібно було.. - я не хотіла видатися грубою, хоча він як ніхто інший знає яка я є, - Дякую, велике дякую не тільки за випічку, за усе що ви зробили для мене, я ніколи не забуду вашої допомоги.
- Тоді пообіцяй не потрапляти в неприємності під час твого випробувального терміну!
- Обіцяю! - ми потиснули одне одному руки.
- Мій номер в тебе є, якщо буде щось потрібно, телефонуй.
- Добре. - звичайно я не планую телефонувати, хоча хто його знає як складеться моє подальше життя.

Завтра мені потрібно поїхати в деканат та спробувати поновитися на навчанні або забрати документи, відчуваю, що це буде дуже не просто, ніхто не хоче мати справи з ув'язненими. Сівши на автобусній зупинці я вирішила відкрити портфель в який не заглядала більше року. Усі ці речі були при мені коли мене затримали. Книжка, мій особистий щоденник, вочевидь я більше не буду його вести, декілька ручок, зарядка для телефону, мій студентський квиток, якась жуйка, мобільний телефон. Я відчула як по моїй шоці потекла сльоза, тож я швидко витерла її і сховала усе назад до портфеля. Гул сирен від поліцейських машин знову гудів у мене в голові, мої думки знову були у тому дні. Вдаривши себе по щоці я прийшла до тями, якраз вчасно, автобус вже під'їжджав. Накинувши рюкзак на плечі я дістала гаманець та відрахувала монети за проїзд.

- Автобус прямує до кінцевої і все, тому не плануйте на ньому кататися по колу. - я була одна в автобусі, вочевидь ці слова були для мене, трохи ніяково, але я зможу це пережити. Сівши на задні місця я спробувала ввімкнути телефон, але батарея здохла, потрібно підзарядити.

Минуло трохи більше двух годин як я змогла дістатися додому. Дім. Подвір'я виглядає занедбаним, очевидно, що тут більше ніхто не живе. Скоріше за все мама одразу з'їхала звідси, адже плітки сусідів її сильно хвилювали. До мене у в'язницю вона так жодного разу не приїхала, я навіть гадки не маю де вона зараз. Діставши ключі я через силу змогла відкрити вхідні двері, одразу відчула зараз крові, хоча його тут ніяк не могло бути, все вже давно зникло. В будинку було надо брудно, тому перше що я зробила, це почала прибирати, адже жити мені всеодно доведеться тут. Якось так непомітно день підійшов до кінця, я відчувала біль по всьому тілу, мої синці від побоїв у тюрмі тільки почали сходити, але додаткове навантаження дало знову знати про них. Під час прибирання я знайшла пачку з цигарками, тож сівши на вулиці підпалила одну. Я ніколи до цього не палила, тож мені не сподобалося і я одразу викинула. Було гарна погода, тож я лягла на газон і мені було так спокійно.

- Ви хто? Що ви тут робите? - наді мною стояла жінка.
- Я Вініфред.
- Боже мій! Люба, ти коли вийшла?
- Сьогодні.
- Ходімо до мене, вип'ємо чаю або кави?
- Не думала, що хтось запропонує мені чаю після того, що я вбила людину.
- Повір мені, ту сволоту й за людину не можна було вважати! А твою мати я ніколи не зрозумію.
- Я так само. - вставши з газону я пішла за тіткою Ліз. Вона в дитинстві часто пригощала мене смаколиками.

В її будинку все так же пахло шоколадом та затишком, не знаю як це пояснити, але тут я могла розповісти усе, що завгодно і знати, що це залишиться тут. Ми проговорили більше години, я розповіла про те, як наді мною знущалися у в'язниці, вона дала мені мазь, і я спокійна пішла додому.

Будинок тітки був майже на кінці вулиці, а мій ближче до середини, тож по темноті я йшла до дому нічого не підозрюючи. Перше, що мене здивувало, це відчинені двері будинку, але я могла їх не зачинити, тож спокійно пішла до будинку, але почувши якийсь шум на кухні я схопила щось, імовірно це був віник і пішла на звук.

- Тут є хоча б щось? - це був чоловік, я бачила що він озброєний.
- Ні, щоб ви не шукали - не знайдете. - він поглянув на мене і одразу направив пістолет.
- Ти хто?
- Живу тут. - на його скроні була рана, що досить сильно кровоточили, також кров йшла з губи.
- Як ти можеш тут жити, тут навіть чашки немає!
- О, ну знаєте, сьогодні вийшла з в'язниці, ще не встигла обжитися.
- Що?
- Що? - він виглядав дуже блідим, майже втратив свідомість, але зміг встояти, - Бляха, чекай тут, я зараз збігаю в аптеку.
- Тільки спробуй привезти копів і я одразу вб'ю тебе!
- Дуже треба мені та поліція.