HUSBAND

24

Додому ми повернулися близько п'ятої години вечора і я одразу сіла працювати.

- Можливо тобі потрібна допомога? - Дастін змінив одяг на домашній і також сів поряд зі мною за роботу.
- Поки що не потрібно, я усе розумію.
- Якщо буде потрібно, то я поруч.

Засідання акціонерів пройшло добре, усі задоволені тим як росте компанія. Було декілька спірних питань але вони швидко вирішилися. Потрібно зробити домашку в універ, а потім ще декілька моментів по роботі, сподіваюся я встигну до дванадцятої, інакше знову буду виснаженим завтра. Мобільний Вініфред зателенькав, вона майже одразу відповіла.

- Привіт... Звичайно можеш але щось сталося?... Моя мати так сказала?... Я зараз скину тобі адресу... Чудово, чекаю. - вона завершила розмову.
- Щось сталося?
- Так, моя матуся сказала Марі, що вона ніхто, тож вона приїде до нас на ніч. О чорт, я не спитала чи не проти ти!
- Вона твоя майже сестра, тож усе добре, не хвилюйся.
- Який ти в мене хороший. - Віні обійняла мене. - Але де вона буде спати? На дивані?
- Ми на дивані не помістимося, тож доведеться там спати її.
- Тоді потрібно застелити його.
- Навіть не знаю чим... Усе одно немає постільної білизни.
- Чорт! Ходімо швидко в магазин, нам також потрібно купити, мені набридло спати на тій жахливій білизні.
- Тільки швидко, ще купа роботи.

В магазин ми доїхали за десять хвилин і швидко знайшовши відділ для дому почали обирати постільну білизну.

- Цей колір нібито нормальний.
- Червоний? Дастін, тобі на цьому спати.
- Що не так? - я взяла сірого відтінку два набори постільної білизни, - Як оригінально.
- Що не так?
- Я не люблю сірий колір.
- Гаразд. - я відкладала один набір, - Бери той, що тобі подобається, всеодно тобі платити.
- Червоний.
- Добре. - нарешті ми пішли до каси але по дорозі Дастін набрав ще купу усього їстівного. Я вирішила нічого не казати, його гроші нехай бере усе, що хоче.

Коли ми повернулися, то Міла вже чекала на нас.

— Вибач, довго чекала?
— Ні, тільки підійшла. Перший раз бачу такий великий будинок.
— Сподіваюся ти не боїшся висоти. — з машини вийшов Дастін і я побачила, що вона трохи поблідніла. — Ми живимо на двадцять першому поверсі.
— Крутяк!
— Привіт. — Дастін підійшов до нас і привітався з Мілою.
— Добрий день. — вона не дивилася на нього.
— Ти чого? — Вейн пішов уперед і я вирішила запитати у неї.
— Чому він тут?
— Він мій чоловік. Ти сама не своя побачивши його.
— Ти хіба не знаєш хто він?
— Знаю. Дастін Вейн — той з ким краще не мати справ.
— А ще у нас у школі вчиться його брат, він погрожує мені, що він розповість Дастіну і той вб'є мене!
— Ти серйозно повірила? — я ледь стримувалася аби не засміятись. — Ходімо. — Дастін тримав для нас ліфт. — Хіба він схожий на грізного вбивцю?
— Що відбувається?
— Виявляється ти в нас вбиваєш людей на замовлення, а ще в тебе є брат.
— Мені так сказав Нік.
— Хто це такий?
— Через нього я зробила ось це. — вона показала на свої вени. — Він постійно знущається наді мною і погрожує, що якщо я щось не зроблю, то його брат, тобто ти, вб'є мене.
— Завтра разом поїдемо до школи. Ти ж у школі ще?
— Так.
— Міла, послухай. Мій чоловік не вбиває людей. Він взагалі такий зайчик якщо краще його пізнати.
— Ти зараз руйнуєш мій образ, дякую.
— Ти хочеш щоб вона і тут у страху спала? — перекривляв мене він вийшов з ліфта. Міла трохи розслабилася, — Завдяки Дастіну тут спокійно, я знаю, що він мене захистить у будь який момент.
— Тоді чому про нього такі жахливі чутки?
— Так вийшло. Варто лиш раз піти невірною стежкою і все, людство на тобі поставить клеймо.
— Це не честно..  на мені також тепер клеймо самогубці.
— Як на мені вбивці.
— Чудова у нас сімейка. — ми зайшли до квартири, де так само панував хаос.
— Хочеш їсти? У нас є яйця.. шоколад.. чипси.. хліб та ковбаса.
— Я не хочу, дякую.
— Люба, принеси будь ласка чипси мені тоді.
— В тебе ніг немає?
— Будь ласка! — взяв пачку я віднесла їх Вейну, — Дякую. — він далі працював, я вирішила не відволікати його.

Змінив постільну білизну на ліжку у кімнаті стало трохи краще знаходиться. Міла заснула на дивані, вочевидь вона втомилася.
Дастін сидів на підлозі у нашій кімнати і працював.

— Не втомився?
— Дуже! — я сіла поряд.
— Мій чоловік такий трудоголік.
— Я хочу щоб у моєї коханої дружини усе було, що вона захоче, тож доводиться працювати.
— Я тобі можу допомогти?
— Я майже закінчив, ще пару хвилинок.
— Гаразд. — я дивилася на те, як Дастін пише якийсь доклад для університету, — Я шкодую про те, що так зруйнувала своє життя.
— Люба, ти не винна, те, що сталося можна назвати самообороною.
— Адвокат так само сказав, тому мені скоротили термін перебування у в'язниці.
— Усі хто треба знають правду і не засуджують тебе, а інші люди це просто непотрібні думки, не слухай ніколи їх.
— Дякую тобі. — я обійняла його, — Навіть якщо ти усе це давно планував я вдячна тобі за те, що ти робиш для мене і за те, що.. я подобаюся тобі. Я ніколи в житті не відчувала себе такою важливою для когось.
— Вініфред Той, ти не подобаєшся мені. — я відпустила його і відчула як починаю нервувати, — Я кохаю тебе, сильніше ніж міг уявити собі.
— Дурень! — я вдарила його по руці. — І я тебе кохаю. — потягнувши на себе Дастін поцілував мене. Це був най ніжніший наш поцілунок з усіх. Відкривши очі я подивилася у вікно і побачила сніг, — Глянь! — заради цього я навіть перервала наш поцілунок.
— Нічого собі! — ми обидва опинилися біля вікна і спостерігали за тим як сніг потроху вкриває дерева та землю своїми сніжинками. — Ми зізналися один одному у перший сніг.
— Чудовий знак... Перший раз спостерігаю за снігом з такої висоти.
— Я вже бачив таке але ніколи не бачив того, наскільки це гарно. — Дастін обійняв мене і я відчула тепло. Потрібно трохи прибрати тут і я хотіла б почати прикрашати квартиру до Різдва. На календарі вже п'яте грудня.