HUSBAND

20

 Вона затягнула мене до якоїсь кімнати, скоріше за все, це кімната відпочинку для персоналу. Тут було ще декілька чоловіків, вони одразу схопили мене.

— Як цікаво..
— Що саме?
— Вирішили вбити нас окремо? — ця жінка, вона дивилася на мене з ненавистю, як і я на неї. Стільки років пройшло, а вона досі має однаковий, холодний та кровожерливий погляд.
— Вбити? Ні, що ти таке думаєш. Просто... хочу поговорити один на один.
— Скоріше три на один. — вона ледь всміхнулася.
— Схожа на свого батька, така ж нахабна та дурна.
— Через це ви його вбили? — посмішка з її обличчя зникла, — Хіба не для цього сюди затягнули? Невже не це хотіли дізнатися?
— Вірно. Саме це і хотіла дізнатися. 
— І що далі?.. Я усе пам'ятаю, можна сказати, що я свідок... Що будете робити далі? — вона мовчала, — Ваш син знає про це?
— Ні, і не має дізнатися!
— Чому ж не скажете йому? — я відчувала злість.
— Не хочу.
— Смішно. — деякий час ми мовчали.
— Відпустіть її.
— Що ти задумала?
— Ми вже на ти?
— Ми з тобою схожі. Обидві вбивці... Тож чому ні?
— От тільки в тебе є судимість, а в мене ні. — вона насміхається наді мною.
— Я вже бувала там, тож витримаю ще раз. — її погляд змінився, — Якщо це все, я піду до Дастіна. Ти ж не вбила власного сина? — мило посміхнувшись я вийшла з кімнати. Опинившись в залі ресторану я побачила, що Дастіна тримало четверо людей, усі вони ледь стояли на ногах, але продовжували витримувати удари Вейда.
— Відпустіть! — це була його мати, вони враз відійшли від мого чоловіка і той зміг обійняти мене.
— Ти як? Що вона тобі зробила?
— Ти знав, що твоя мама вбила мого батька? — боковим зором я побачила як змінився вираз обличчя жінки, але ще більше мене здивувала реакція Вейна, — То ти знав... А твоя мати впевнена, що ти нічого не знаєш.
— Віні. — він хотів обійняти мене але я відійшла.
— Як давно ти знаєш усе?
— Послухай..
— До чи після, нашої зустрічі? — чорт, його вираз обличчя сам за себе усе сказав, — Чому одразу не сказав, що знаєш?
— Чому ти не сказала? Я весь час думав, хвилювався як тобі сказати, а ти й так усе знала!
— Що саме ти хотів сказати? "Вибач, моя мама вбила твого батька, а я одружився на тобі тому, що було шкода таку дурну сирітку?"
— Не перебільшуй! — цей тон. Його тон, того самого жорстокого Дастіна Вейна, — Я хотів сказати і про батька і про те, чому одружився...
— То ми не випадково одружилися.
— Чорт! — він вдарив кулаком по столу, навіть його мати здригнулася.
— Як бачиш, не тільки у тебе була таємниця. Я прекрасно знала з самого початку хто твоя мати. Я знала, що сталося у той день коли загинув мій батько і я прекрасно знала хто був винен у цьому. Хоча дечого я не знала, я справді гадала, що наш шлюб це випадковість..
— Що тепер? Ти знаєш правду, що будеш робити?
— Нічого. Моє життя і так схоже на прірву, тож від ще одної брехні у моєму житті, нічого не зміниться. — Куди ти? — я вийшла з ресторану і просто йшла, мені було все одно, я навіть не помітила, що почав сипати сніг.