HUSBAND

2

Я з усіх сил побігла до аптеки. Спитаєте чому? Тому, що це Дастін. Дастін з яким краще не мати жодних справ. Чим швидше він покине мій будинок, тим краще для мене. Купивши усе необхідне на останні гроші я побігла назад.

Опинившись в будинку я побачила, що він сидить на стільці і намагається зупинити кровотечу.

- Давай я. - він знову наставив на мене зброю, - Заспокойся! Я нікого не привела.
- Ти знаєш, що зі мною краще не жартувати?
- А хто ж не знає? Ти ж сам Дастін Вейн.
- Знаєш мене? Ти хіба місцева?
- Знаю? Звичайно. Ти навчаєшся на четвертому курсі, чи вже ні? Мене не було тут рік, тому навіть не знаю..
- В'язниця..рік не було... Зачекай! Ти та дівчина що вбила свого батька?
- Він мені не батько! - я досить сильно натиснула йому на рану, він зашипів.
- То це ти! Рік минув, тебе так швидко відпустили?
- За гарну поведінку.
- Вбити вітчима було дуже гарно.
- Ти нічого не знаєш, тому мовчи краще! - я досить сильно почала тиснути на його рану, йому довелося схопити мене за руку.
- Ти що робиш?
- Намагаюся тобі допомогти.
- То допомагай! - чим швидше я допоможу, тим швидше він піде геть. З такою думкою я закінчила обробляти його рани.
- Можеш їхати додому.
- Зранку, переночую тут.
- Ні.
- Ти думаєш це було запитання?
- Дастін, не переходь кордон! Я тобі допомогла? Допомогла. Тепер йди геть! - він нібито не чув мене, просто пішов до кімнати, - Чорт тебе візьми!
- Є чиста білизна?
- Ні.
- Ну нічого, я й не на такому спав. - хлопець зняв ковдру і ліг на ліжко, я зрозуміла, що мої вмовляння піти звідси не подіють, тож просто зачинила двері і пішла на кухню.

Я була дуже здивована, що не залишилося навіть посуду в будинку, навіщо мама його забрала? Я сподіваюся вона ще не продала будинок, а то тільки вийшовши з в'язниці знову туди потрапити не дуже хочеться. Діставши ще одну цигарку я підпалила її, ця вже пішла легше.

- Дай мені... Давно палити почала?
- Друга цигарка.
- Тоді краще не продовжуй це.
- Яка тобі різниця?
- Ніякої. Але ти допомогла мені і я вдячний тобі. - далі ми стояли в тиші і темряві. Небо було усіяне зірками.
- Вау, а це дійсно гарно..
- Зірки?
- Так, я раніше ніколи не цінувала можливість поглянути на них.
- Як ти себе почуваєш?
- Нормально.
- Ні, ти не зрозуміла. Як ти почуваєшся після в'язниці?
- Чесно? Я хочу плакати, я не розумію, що мені робити далі. Але я ні про що не жалкую. - зробив останню затяжку я викинула недопалок, - На добраніч.
- На добраніч. - я лягла на диван і вкрилася чимось, мені було байдуже, я дуже хотіла спати. Через декілька хвилин я почула як зайшов Дастін та зачинив вхідні двері. Згодом він також ліг спати.

Коли я прокинулася, то Дастіна вже не було, це й на краще. Враховуючи ситуацію я не маю навіть можливості поснідати, тож я просто зібралася і поїхала до університету, потрібно забрати свої документи та почати шукати роботу.

Стояти біля університету в якому так мріяла навчатися та розуміти, що це так і залишиться мрією, хіба це не сумно? То чому ж я нічого не відчуваю? Біля універу стояло декілька групок людей, їх обличчя були мені знайомі, але на щастя жодного мого знайомого. Швидкими кроками я опинилася біля дверей деканату та постукала, після чого увійшла.

- Доброго ранку.
- Доброго ранку! З якого приводу завітали?
- Я Вініфред Мей..
- Невже... ти повернулася?
- Ні, я хочу забрати документи. - я побачила як директор з полегшенням видихнув. Старий придурок.
- Що ж, тоді пиши заяву, і я відрахую тебе за власним бажанням.

Уся ця зустріч зайняла від сили двадцять хвилин, чому я була безмежно рада. Побажавши мені усього найкращого я вийшла з кабінету і такими же швидкими кроками пішла геть. Але цього разу мені не пощастило.

- Віні? - чорт, чорт, чорт.
- Привіт! - Христина, тільки не вона.
- Не знала, що для вбивці такий маленький термін дають! - я не хотіла починати сварку, тож спробувала піти, - Куди ти? Ми ж були подругами, навіть не цікаво як в мене справи?
- Ні, не цікаво.
- А мені цікаво як в тебе, тож ходімо в кав'ярню, усе мені розповіси!
- Ні.
- Ой, Віні, не влаштовуй шоу. - вона схопила мене за руку і потягнула за собою, я з легкістю вирвалась з її хватки.
- Що ти робиш? Я сказала, що нікуди не піду!
- Мені взагалі-то боляче! - і тут вона почала грати на публіку, почала кричати, що я вдарила її.
- Вдарила? То давай я дійсно вдарю тебе, хоча б не дарма будеш верещати ідіотка! - я вже замахнулася аби вдарити її, як мою руку перехопили.
- Дастіне, ти врятував мене! Ця ненормальна почала зі мною бійку!
- Краще закрий свій поганий рот Христя, я бачив все. Повністю все. Вона тебе і пальцем не чіпала.
- Дастіне...
- Ходімо. - він тримав мене за руку, тож я спокійно пішла за ним, хоча могла спробувати вирватися, але навіщо? Він допоміг мені.

Ми зупинилися біля машини, як я зрозуміла його, адже він спокійно сів на капот.

- Дякую за допомогу, я піду.
- Ти забрала документи?
- Так.
- Навіщо?
- Гадаєш мені було б тут життя? Мені всеодно на фізичний біль, але не на моральний. - я знову дістала пачку цигарок.
- Віддай мені!
- Чого б це раптом?
- Тому що я так сказав! - я дістала цигарку з пачки.
- Не збираєшся віддавати?
- Ні, це моя пачка.
- Окей.. сам заберу. - швидким рухом він вибив пачку з моїх рук і схопив у повітрі, - Тепер вона моя.
- Віддай! - я спробувала забрати, але це було марно, - Я собі ще одну куплю.
- Ще побачимося, Віні.
- Сподіваюся це жарт?
- Ні. - Дастін відходив все далі, а я нічого не розуміла.