Володар перснів. Повернення Ріна

Вершники Рохану або переслідуючи ворогів

Новий день не приніс нічого хорошого. Фродо й Сем ішли своїм шляхом, Мері і Піппіна забрали орки, а ті, хто лишилися, переслідували ворогів. Араґорн узяв шалений темп. Спадкоємець Ісілдура вирішив за всяку ціну врятувати гобітів. Подорож під керівництвом Ґендальфа не йшла ні в яке порівняння з цією біганиною. Араґорн, здавалося, не відчував утоми. Він упевнено вів інших Хранителів, орієнтуючись за тільки йому відомими вказівниками. Лиш іноді він про щось радився з Віккою.
- Від орків іде страшний сморід, - поскаржилася пантера Ріну, - а ще я даремно їх гризла. Неймовірна гидота! Свята Кішко, і як таких істот земля носить?
Араґорн зупинився і приклав вухо до землі. Він частенько так робив. Вікка теж нагострила вуха.
- Вони прискорили крок, - повідомив чоловік, - мабуть, відчули нас, - він схопився на ноги, - за мною!
Вікка обернулася в пантеру і побігла слідом. Боромир теж не відставав. За ними летів Деніель, потім бігли Леголас, Телівен і Рін.
- Швидше, Ґімлі, - гукнув гнома ельф.
Ґімлі біг останнім.
- Три дні й три ночі погоні, - важко дихаючи, заявив він, - ні поїсти, ні поспати. Ніяких ознак цих тварюк, крім слідів на голому камінні.
Але, не дивлячись на своє бурчання, гном біг за іншими. Загін і справді подорожував скелястою місцевістю. Пейзаж майже не змінювався: камені, подекуди зарослі травою. Погода була чудовою, сонячною, тож сліди орків легко проглядалися на землі.
Рін досі сердився на Боромира і намагався триматися від ґондорця подалі. Екзорцист з радістю прибив би жителя півдня, але навряд чи інші схвалили б його витівку. Окумура радів, що Перстень знаходиться поза межею досяжності Боромира.
"Та ще й Дену стало краще", - подумав Рін. І це було правдою. Янгол більше не здавався втомленим і пригніченим. Він пожвавився і навіть жартував з Ріном.
Коли вони спустилися з пагорбів, Араґорн підняв з землі знайому брошку у вигляді листка.
- Листя Лоріену саме не падає, - сказав чоловік.
- Це ж не означає, що ми запізнилися? - стривожився Боромир. Схоже, він щиро переживав за долю гобітів. Бо це він не вберіг їх.
- Вони можуть бути живі, - додав Леголас.
- Вікко, ти можеш відчути запах Мері і Піппіна? - запитав Араґорн.
- Ні, - пантера чхнула, - сморід орків перебиває всі запахи.
- Я можу полетіти туди... - почав Деніель.
- Ні, - відразу ж заперечив Араґорн.
- Тебе можуть вбити, - мовив Леголас, - серед орків теж знайдуться влучні стрілки.
Вони побігли далі.
- Уперед, Ґімлі!  - крикнув Леголас. - Ми наздоганяємо їх.
- Мене вимотала нескінченна гонитва! - скаржився Ґімлі. - гномів цінують не за витривалість, а за швидкість. Ми незамінні на коротких кидках.
- Швидше, гномику, - почувся дзвінкий голос Телівен.
- Ну, постривай, ельфійко, - бурчав гном.
Хранителі знову піднялися на пагорб. Звідти було видно безкрайній степ, а десь далеко - ліс.
- Рохан, - промовив Араґорн, - країна кіннотників. Дивні речі кояться. Цих орків підстьобує чиясь зла воля. Воля, спрямована проти нас.
- Однозначно, Саурон, - сказав Рін, коли вони продовжили свій шлях.
- Я бачила його, - знизивши голос, сказала хлопцеві Телівен, - Саурона, - додала вона майже пошепки.
Якщо Окумура вважав, що ельфійка не може його здивувати, то зараз він зрозумів, що помилився.
Деніель, почувши таку заяву, ледь не впав.
- Ти... - почав екзорцист, але Телівен шикнула, поглядаючи на Леголаса.
- Якщо принц почує - мені влетить, - зізналася вона.
- Тобі і так влетить, - прошипів Окумура, - від мене.
- І тобі нецікаво, як виглядає той, хто вирішив створити єдиний світ? - поцікавилася ельфійка.
- Спочатку старий, тепер ти, - зітхнув юнак, поправивши Курікару на плечі, - ви мене до інфаркту доведете. Ну добре. Що ти ще побачила в Мордорі? Адже Саурон там живе? Ти що, з ним чай попивала?
- Не смішно, Ріне, - спохмурніла Телівен, - тому що я не хотіла. Це випадково вийшло. Та й взагалі, Саурона складно не помітити. Над Мордором височить вежа. А на тій вежі - Вогненне Око... - ельфійка здригнулася, - і він стежить за підлеглими. Добре, що ходити не може, але, отримавши Перстень, він поверне колишню могутність.
- Сподіваюся, з Фродо все в добре, - розповідь Телівен Ріна не повеселила. Тепер хлопець думав, як справи у племінника Більбо і чи не вляпався той у небезпечну пригоду. Хоча, якщо подумати, вся подорож Хранителів - суцільна небезпека.
А Деніель підійшов до Телівен і сказав:
- Не роби так більше.
- Що? - здивувалася ельфійка. Янглл заговорив з нею першим, а це було щось новеньке.
- Не ходи одна в небезпечні місця, - відповів Деніель.
- Ти стаєш схожим на Ріна, - посміхнулася Телівен, - скоро теж будеш мене відчитувати.
- Я просто... хвилююся, - мовив янгол, а тоді злетів у небо, аби ельфійка не побачила, що він збентежений.
"Та що всі за мене турбуються?" - подумки обурилася Телівен. - "Ніби я маленька дитина. Чому за Вікку ніхто не хвилюється? А, вона адже перевертень. Але і я ж не безпорадна діва".
- Леголасе! - гукнув ельфа Араґорн. - Що бачить твій ельфійський погляд?
- Орки йдуть на північний схід, - відповів ельф, - вони забирають гобітів до Ізенґарду.
- Куди відносять? - перепитала Вікка.
- На територію Сарумана, - пояснив Боромир.
- Цього я і боявся, - зітхнув Араґорн.
- Щоб він здох! - щиро побажав поплічнику Саурона Рін, підійшовши до спадкоємця Ісілдура. Боромира він ігнорував.
- Зачекайте-но, а чому це роханці дозволяють оркам ходити по своїх землях? - здивовано запитала Телівен.
- Необхідно дізнатися, - сказав Араґорн.
- Вороги біжать так, наче їх підстьобують батоги господарів, - зауважив Леголас.
- Якби вони були ближче, я б їх спалив, - сказав Рін, - але, чорт забирай, я цих виродків навіть не бачу!
- Що, з'явилася сила і знову геройствуєш? - підколов хлопця Деніель.
- Тому що я великий Нарлон, - гордо сказав Окумура.
- О, тобі вже подобається це ім'я? - здивувався янгол.
- Не хвилюйся, крилатий, я і тобі кличку придумаю, - хмикнув екзорцист.
- Тільки б не збити дихання... - бурмотів Ґімлі, який плентався десь позаду. Йому вже сто разів говорили зняти хоча б частину обладунків, але впертий гном і слухати не хотів.
Загін просувався майже всю ніч. Зробили вони привал лише на годину. Араґорн усе ж зглянувся над Хранителями, бо навіть Вікка почала втомлюватися.
- Даремно ми припаси залишили, - бурмотів Рін, упавши на землю, - я голодний, як вовк.
Телівен простягнула йому шматочок лембаса.
- О, дякую, - Окумура, майже не пережувавши, проковтнув ельфійський хліб.
- Нема за що, - відгукнулася ельфійка, сідаючи поруч.  Подорожні майже не розмовляли і користувалися можливістю відпочити. Ґімлі вже кілька хвилин спав, - ти так і не помирився з Боромиром?
- Поки ні, - відповів юнак, - і ти знаєш причину.
- Ти невиправний, Нарлоне, - сказала Телівен, - он навіть Деніель з усіма розмовляє.
- Тому що Ден янгол, - анітрохи не здивувався Рін, - янголи вважають, що люди кращі, ніж насправді.
- Серйозно? - іронічно заговорив янгол, та Окумура взагалі не відреагував на його репліку.
- Будіть Ґімлі, - піднявся Араґорн, - ми продовжуємо погоню.
Гнома було дуже розворушити. Будили його майже всі Хранителі. А потім незадоволений Ґімлі бурчав на всіх, особливо на Телівен, яка ненавмисно смикнула гнома за бороду, чим викликала сміх у Леголаса.
- Ходімо, Ґімлі, - сказав Боромир.
- Як же темно, - позіхала Вікка.
Але, не дивлячись на ранню годину, Хранителі продовжили переслідувати орків.
***
Вже вдень, коли подорожні вкотре досліджували землю на наявність слідів орків, почулося іржання коней.
- Це ще хто? - запитала Телівен.
Боромир і Араґорн кинулися вперед. Іншим довелося слідувати за ними.
Рівнину перетинали вершники. Багацько вершників. Їхні коні були сильними і витривалими. Вершники їхали в повному бойовому спорядженні. Їхні обладунки сяяли на сонці, щити прикривали спини, на поясах кріпилися мечі. В руках кожен воїн тримав спис.
Ніхто з цих людей не звернув увагу на подорожніх, хоча стояли вони в кількох кроках від вершників. Військо майже проїхало повз загін, як Араґорн голосно крикнув:
- Вершники Рохану! Чи нема звісток з Півночі?
Роханці відразу ж повернули і попрямували до Хранителя. Незабаром вони оточили загін.
"І яка муха вкусила Араґорна?" - думав Рін, оглядаючи роханців. - "Хоч би попередив".
Деніель стояв зліва від екзорциста. По суворому виразу обличчя янгола стало зрозуміло, що витівку Араґорна він теж не схвалює. Вікки видно не було, бо вона була біля спадкоємця Ісілдура.
Вершники, як один, націлилися в подорожніх списами. Араґорн примирливо підняв руки. Ґімлі ж не випускав сокиру і готовий був у будь-яку мить кинутися на незнайомців.
З натовпу роханців виїхав, очевидно, їх ватажок.
- Що привело таку дивну компанію в наші краї? - не дуже привітно запитав він. - Назвіться!
- Спершу сам назвися, вершнику, - сказав Ґімлі, - тоді назвусь і я.
Араґорн зітхнув. Мабуть, не був радий втручанню гнома.
Роханець не полінувався зістрибнути з коня, а тоді підійшов до Ґімлі. Останній, до речі, нітрохи не злякався.
- Я б зніс тобі голову, гноме, - сказав чоловік, - але надто низько вона від землі.
- Ти помреш раніше, ніж встигнеш оголити меч! - Леголас миттєво натягнув стрілу на тятиву лука і прицілився в роханця.
Решта вершників умить наїжачилися списами.
Рін потягнувся за Курікарою, але Деніель поклав йому руку на плече і похитав головою.
Араґорн опустив лук Леголаса.
- Я Араґорн, син Араторна, - представився спадкоємець Ісілдура, - це Боромир, син Денетора, - він по черзі називав попутників, - Ґімлі, син Ґлоїна, Леголас з Лихолісся, Телівен з Лоріена, Деніель, Вікка і Нарлон (почувши останнє ім'я, роханці опустили списи). Ми друзі вашого короля.
- Я Еомер, син Еомунда, - назвався роханець, знімаючи шолом. У нього виявилося привабливе обличчя, обрамлене довгим світлим волоссям, - Теоден вже не впізнає ні друзів, ні ворогів. Саруман поневолив його розум і заволодів цими землями. Мій загін залишився вірним Рохану. За це нас вигнали. Білий чаклун хитрий. Кажуть, він нишпорить тут в образі старця в плащі з каптуром. І всюди його шпигуни.
- Ми не шпигуни, - сказав Араґорн, - ми переслідуємо урук-хаїв. Вони захопили двох наших друзів.
- Урук-хаї вбиті. Ми перебили всіх їх вночі, - заявив Еомер.
Рін не знав, хто що відчув у той момент, але йому здалося, що його серце на мить зупинилося.
- Там були гобіти, - схвильовано сказав Боромир, - ви їх бачили?
- Напіврослики, - уточнив Араґорн, - ви б їх прийняли за дітей.
Еомер похитав головою.
- Ніхто не вцілів, - ось такими були його слова.
"Знову..." - приречено подумав Рін, - "знову... Дідько, скільки ще я буду втрачати друзів?"
- Ми склали трупи і підпалили їх, - сказав Еомер, вказуючи вперед. На одному з пагорбів курився дим.
- Всіх... - прошепотів Ґімлі.
Боромир просто відвернувся.
- Співчуваю, - мовив роханець.
Хранителі опустили голови. Чомусь раптово навалилася неймовірна втома. А ще - відчуття провини. Не наздогнали. Не допомогли. Не врятували...
Еомер тим часом свиснув своїм підлеглим, і ті підвели Хранителям п'ять коней.
- Нехай вони принесуть вам більше успіху, ніж колишнім господарям, - сказав Еомер, - прощавайте.
Він надягнув шолом і стрибнув на коня. Вершники Рохану за наказом ватажка помчали а північ.
Подорожні стояли біля коней.
- А я їх частенько лаяла, - схлипнула Вікка, - особливо Піппіна. Навіть не вибачилася...
- Це все через мене, - сказав Боромир, - через мою нерозсудливість.
Ґімлі лише похитав головою, не в силах повірити, що ще двох Хранителів не стало.
"Одні лише втрати", - думав Рін, - "жодної радісної миті... Хоча в Лоріені було добре. Старий, Мері, Піппін... Хто далі? Чорт, якби я тільки знав, чим обернеться ця подорож - пішов би сам. Аби ніхто не постраждав. Але чому про такі речі замислюєшся, коли все вже трапилося? Чому не можна повернути час назад?"
Хранителі Персня мовчки стояли, прислухаючись до тупоту коней роханців. Кожен з подорожніх подумки прощався з двома хоробрими гобітами.