Володар перснів. Повернення Ріна

Білий маг або радісна звістка

- Необхідно перевірити, - безпристрасно сказав Араґорн, сідаючи на коня.
Рін був згоден зі спадкоємцем Ісілдура, та особливих надій на диво не мав. Бо яке може статися диво? Тим більше, якщо бій між роханцями і урук-хаями сталася вночі. Роханці просто могли затоптати гобітів. Чи в поспіху вбити. Адже люди не надто пильно розглядали супротивників.
Відігнавши песимістичні думки, хлопець забрався в сідло. І хоча з часів його останнього катання на коні минуло два роки, екзорцист не забув те, чому його навчили гноми.
- Хлопці, - розгублено заговорила Вікка, - цеє... а може, ми з Деном пішки підемо? Ми, як би, ніколи не їздили на конях.
- Бо не потребували цього, - додав Деніель.
- Навіть вам необхідно відпочивати, - сказав Араґорн.
- О, я придумав, - повідомив Окумура, - Вікко, сідай позаду мене. Поїдемо разом. А Ден нехай їде з Телівен.
- Гаразд, - погодилася пантера. Їй було цікаво, як це - їздити верхи.
- Я... я краще полечу... - почав Ден.
- Сідай, Деніелю, - до янгола під'їхала Телівен, - ти ж втомишся.
- Дене, швидше, - поквапив його Рін, - а що, як Мері й Піппін дійсно живі. А ми тут стирчимо. Через тебе, між іншим.
Збентеженому янголу довелося забратися на коня і сісти позаду Телівен. У цю мить він, як ніколи раніше, відчув себе людиною - простим хлопцем, якому подобалася ельфійка.
- Тримайся за мене, Деніелю, - порадила Телівен, - бо впадеш.
Араґорн уже направив коня до місця битви роханців і слуг Сарумана. За ним їхали Боромир, Леголас і Ґімлі, Телівен і Деніель, а в кінці - Рін і Вікка.
- Деніелю, варто триматися за талію, а не за плечі, - радила ельфійка.
- За талію? - дивувався янгол.
- Ти що, ніколи не обіймав дівчат? - настала черга Телівен дивуватися.
- У мене... не було на це часу, - пробурмотів янгол, - я, як би, воїн...
- Ох, Деніелю, - ельфійка ледь стримувалася, щоб не засміятися.
Нарешті Хранителі прибули на узлісся, де чорніли обгорілі тіла урук-хаїв. Всюди валялася зброя, трава була витоптана. Роханці постаралися на славу.
Вдихнувши дим від багаття, який розносив вітер, Вікка скривилася.
Араґорн і Боромир їздили навколо і шукали гобітів. Потім, зістрибнувши з коней, всі взялися досліджувати місцевість.
Ґімлі дістав з гори обгорілих трупів якусь річ.
- Це один з їхніх поясів, - мовив гном.
Телівен сумно похитала головою.
"А на що ми ще могли сподіватися?" - подумав Рін.
Араґорн метався туди-сюди, не знаючи, на кому зігнати злість. Вороги вже були мертві.
- Не вберегли... - тихо вимовив Ґімлі.
- Я не відчуваю їх запаху, - бурмотіла Вікка, - дим заважає.
- Гобіт лежав тут, - раптом сказав Араґорн, схилившись над землею. Решта підійшли до нього. Звідки спадкоємець Ісілдура дізнався про це - невідомо. Бо Рін нічого такого не бачив, - інший поруч. Вони повзли... Руки були зв'язані...
Подорожні йшли за Араґорном. Той відходив усе далі від спалених трупів, не перестаючи вдивлятися в прим'яту траву.
- Вони розрізали пута, - спадкоємець Ісілдура знайшов мотузки і прискорив крок, - тоді побігли сюди. За ними гналися...
Хранителі вже бігли за схвильованим Араґорном. З'явилася надія, що Мері й Піппін живі. Тож було чого поспішати.
- Сліди ведуть від місця битви, - сказав Араґорн, спинившись перед стіною з дерев, - в ліс Фанґорн.
- Що за лихо понесло їх туди? - запитав Ґімлі.
- Давайте наздоженемо їх, - рвався Рін, - вони ж живі! Та що з вами?
- Це не звичайний ліс, - схвильовано вимовив Боромир, - він сповнений небезпек.
- Та чхав я на небезпеку - ледь не стрибав екзорцист, - давайте я спалю ліс і...
- Ні, - зупинив його Араґорн, - тут не варто оголювати зброю. Ходімо.
І Хранителі зайшли до лісу.
Те, що це не Лоріен, Рін зрозумів відразу. Тут було незатишно і тривожно. Листя подекуди вкривало м'яку землю. Дерева тяглися вгору і затуляли небо. Вони, здавалося, прислухалися до розмов подорожніх. Їхнє коріння, немов змії, обплело землю. Десь вдалині було чути скрип. Шуміло листя, хоча вітру не було.
- Як тут чудово, - Вікка була єдиною, хто радів перебуванню в Фанґорні. Вона немов опинилася вдома.
- Ага, просто рай, - пробурчав Рін, спіткнувшись об корінь, - тут тільки фільми жахів знімати.
Араґорн вів загін уздовж невеликого потічка, який перетинав ліс.
- Дуже дивні сліди, - неголосно сказав чоловік, помітивши щось на землі.
- Повітря тут немов загусло, - Ґімлі насторожено озирався.
- Це дуже старий ліс, - сказав Леголас, - він все пам'ятає і гнівається.
- Я ніколи тут не була, - майже прошепотіла Телівен, - Наренділ говорив, що у Фанґорні небезпечно.
Дерева зненацька заскрипіли, змусивши подорожніх ще більше стривожитися. Ґімлі навіть дістав сокиру.
- Дерева розмовляють одне з одним, - сказав Леголас.
- Ґімлі, опусти сокиру, - звернувся Араґорн до гнома.
- Яке деревам яке діло до нас? - не втримався Рін. - Ми ж не прийшли сюди рубати їх.
- Ельфи почали це. Розбудили весь ліс, - продовжив Леголас, - навчили дерева говорити.
- Просто чудово, - хмикнув екзорцист.
- Дерева, які говорять? - дивувався Ґімлі. - Про що вони взагалі розмовляють? Хіба що про те, як білки паскудять?
- Поважайте старших, пане гном, - захихотіла Телівен. Але тут вона зупинилася і звернулася до Леголасу ельфійською.
- Що трапилося? - запитав Боромир.
- Хтось наближається, - повідомила Вікка.
- Могутній, - прошепотів Деніель.
- Саруман? - вирішив уточнити Рін, хапаючись за руків'я Курікари. - Ну тепер він відповість за всі лиходійства!
- Не дозволяйте йому говорити, - звернувся до всіх Араґорн, - інакше він зачарує нас.
- Але чому я не відчуваю небезпеки? - шепотіла Вікка, не наважуючись ділитися цією дивиною з іншими. Тим більше, Хранителі вже дістали зброю і завмерли, чекаючи появи Сарумана. Леголас закрив собою Телівен. До речі, ельфійка не особливо заперечувала. Араґорн і Боромир знаходилися попереду, стискаючи руків'я мечів. Ґімлі стояв, тримаючи сокиру напоготові. Всі мовчали. Час минав повільно. Чи це так здавалося мандрівникам? Та й Саруман не поспішав.
Коли неподалік з'явилося сяйво, всі вискочили з-за дерев, поспішаючи першими напасти на ворога. Але їх засліпило яскраве, чисте світло, через яке обличчя чаклуна було неможливо розгледіти. Він відбив сокиру Ґімлі й стрілу Леголаса. Боромир, Араґорн і Рін впустили мечі, бо зброя раптово стала гарячою.
Телівен визирала з-за спини Леголаса. Вікка чомусь тримала Дена, не дозволивши янголу напасти.
- Ви йдете по слідах двох юних гобітів, - заговорив чаклун. Його досі не можна було роздивитися.
- Де вони? - вимогливо запитав Араґорн.
- Вони пройшли цією стежкою вчора, - відповів незнайомець, - і зустріли того, кого не чекали. Це заспокоїть вас?
- Хто ти? - запитав Араґорн. - Покажись!
Світло стало не таким сліпучим. Здивовані мандрівники побачили старого, одягненого в біле вбрання.  Волосся його біліло, як сніг, на сонці. В руках він тримав витончений білий посох.
Рін першим упізнав старого. Правда, в те, що Ґендальф живий, було складно повірити. Екзорцист ошелешено дивився на мага, не в силах вимовити хоч слово. Бо смерть старого досі снилася йому в кошмарах. Та радість і шок поступово витісняли всі думки.
- Це неможливо!  - видихнув Араґорн. Його потрясінню не було меж.
- Ми прийняли тебе за Сарумана, - сказав Леголас.
- Я і є Саруман, - сказав Ґендальф, - той Саруман, яким він повинен бути.
- Ти... падав, - спромігся сказати спадкоємець Ісілдура.
- Через вогонь і воду, - кивнув Ґендальф, погоджуючись з Араґорном, - з глибокої прірви на найвищу скелю гнав я Балрога. Ми билися доти, доки я не скинув свого ворога вниз, розбивши його останки об скелі. Темрява огорнула мене, і я опинився за межами часу... Зірки мчали переді мною і кожен день здавався довгим, як земне життя... Але це був не кінець. Я відчув, що життя повертається. Мене повернули назад виконати те, що мені призначено.
- Ґендальф, - шанобливо вимовив Араґорн.
- Ґендальф, - повторив маг, - мене раніше звали Ґендальфом Сірим. Я Ґендальф Білий. Я повернувся до вас у вирішальну годину.
- Старий... - пробурмотів Рін, схлипуючи, - старий... ніколи більше так не роби.
- І я радий зустрічі, містере Окумура, - посміхнувся маг.
Вікка навіть не стримувала сліз щастя. Всі раділи, що Ґендальф живий. Навіть той факт, що загін знаходився не в самому приємному місці, вже не мав значення.
Ґендальф повів Хранителів назад з лісу і майже не слухав обурення Ріна.
- Це за тобою треба приглядати, зрозумів, старий? - не вмовкав юнак. - То ти у нас любитель влазити в неприємності, а не я.
- Це справжнє диво, - говорила Вікка.
- Зате тепер я не буду доглядати за хвостатим, - Деніель теж посміхався, - бо вже є кому.
- Одне завдання ви вже виконали, - говорив подорожнім маг, - тепер вас чекає інше. Рохану загрожує війна. Ми повинні прибути в Едорас якомога швидше.
- В Едорас ми швидко не доберемося, - заперечив Ґімлі, - бо шлях неблизький.
- Ми зустріли вершників Рохану, - повідомив Ґендальфу Араґорн, - щось недобре коїться з їхнім королем.
- Це буде нелегко виправити, - сказав маг.
- Та ну тебе, старий, - не сумував Рін, - ти у нас взагалі все можеш. А Сарумана однією лівою вкладеш.
На ці слова Ґендальф лише посміхнувся.
- Виходить, ми даремно подолали весь цей шлях, - бурчав Ґімлі, - і покинемо бідних гобітів у цьому сирому, жахливому, темному, повному деревами... - але коли ці самі дерева ні з того ні з сього заскрипіли, гном запнувся, -  тобто, в милому й чарівному лісі.
- Щось більше, ніж простий випадок, призвело Мері і Піппіна в Фанґорн, - сказав Ґендальф, - велика сила спала тут довгі роки. Прихід цих гобітів буде схожим на падіння дрібних каменів, що починають лавину. Станеться те, чого не бувало до цих днів. Енти пробудяться і зрозуміють, що вони сильні. Тож облиш свої тривоги, пане гном. Мері й Піппін у цілковитій безпеці. Насправді зараз вони в набагато більшій безпеці, аніж ти.
- Не стій стовпом, гномику, - засміялася Телівен.
- Стій, старий, - Окумура побіг за магом, - що ще за енти? Негайно розповідай!
***
Вийшовши з лісу, Ґендальф засвистів. У відповідь йому почулося кінське іржання.
Рівниною скакав білосніжний кінь. Його гриву розвівав вітер. Здавалося, від його присутності стає ще яскравіше.
- Кінь з породи меарас, - повідомив Леголас іншим, - якщо мій зір не обманює якесь чаклунство.
- У старого навіть кінь чудовий, - прокоментував Рін.
Тварина тим часом наблизилося до мага у супроводі коней решти Хранителів. Той погладив коня.
- Тінебор, - представив Ґендальф тварину, - ватажок всіх коней і той, хто врятував мене одного разу.
Він, як і раніше, легко виліз на Тінебора. Решта теж осідлали коней. Хранителі Персня поспішили в Рохан.